Московитам ("русским") напомнили под чьей плёткой они выросли
"Москва - сакральное место для крымских татар: Девлет Герай вывешивал там свою плетку", - Джемилев.
Лидер
крымско-татарского народа Мустафа Джемилев заявил, что Путин выбрал
неудачный ход, заявив, что "Крым для России имеет сакральное значение".
Об этом он сказал в интервью Эстонскому Радио 4, комментируя заявление Путина, информирует Цензор.НЕТ со ссылкой на Украинскую правду.
"То,
что там крестился Князь Владимир, так он же был Князем Владимиром
Киевским. Если когда-то кто-то на нашей территории крестился или еще
что-то делал и на этом основании… Тогда Москва тоже для крымских татар
очень сакральное место - Девлет Герай (Хан Девлет Герай, совершавший
набеги на мокшанские земли), после того, как он захватил Москву,
вывешивал там свою плетку в назидание другим", - сказал Джемилев.
"Но
мы же не претендуем на Москву, как на наше сакральное место. Одним
словом, в политике России наблюдается сильный примитивизм. Но это для
внутреннего потребления, за рубежом над ним смеются", - добавил он. П’ять копійок:
Напомню, недорусский "богатырь" Путин с ретивостью бахвального
подростка заявил, что "хочет сделать аннексированный РФ Крым "сакральным
центром": здесь истоки русской нации". Расеянскому дебилушке, как и его
подчиненному народцу и в голову не приходит, что Крым издревле населяли
караимы, греки, крымские татары, крымчаки, немцы, армяне, украинцы,
цыгане за несколько столетий до того, как на мордовских болотах
Кучкового городища (Москва) лягушки начали квакать. А руський
(украинский) флот киевских князей и козацкие чайки гетьмана Сагайдачного
(к слову, тоже разбившего московитские города и взявший в облогу
Москву) задолго до появления московских варваров на полуострове
побеждали византийские (затем османские/турецкие), румынские и
болгарские флоты. А Крым никогда не был русским. Пора запомнить это
московским подордынцам
Началом
трагедии на юго-востоке Украины был Крым, занятый Россией бескровно.
В начале марта русское общество и народ Крыма ликовали, а президент Владимир Путин произнес высокопарные слова о крымском корабле, навсегда вернувшемся в русскую гавань.«Крым всегда был и снова стал российским», — слова эти повторялись, как заклинание.
Но присоединение
чужой провинции даже под самыми благовидными предлогами никогда
не проходит тихо и спокойно. Между захватчиком и потерпевшим возникает
конфликт, который порой длится десятилетиями и стоит миллионов жизней.
Вспомним спор между Германией и Францией за Эльзас, между Австрией
и Сербией за Боснию. Донбасс — прямое продолжение крымской политики
России, только результат оказался намного более кровавым. Но стоило ли
начинать в Крыму?
Если Крым всегда был нашим, российским, и был коварно украден Украиной,«как
мешок картошки», тогда дело ясное — несправедливость следовало
исправить. Но надо было обойтись без игры в вежливых зеленых человечков
и добиваться восстановления справедливости в международных инстанциях.
Крым мог поставить вопрос о выходе из Украины, как Шотландия о выходе
из Великобритании, а Каталония — из Испании. Это долгий процесс,
результат не предрешен, но без долгих и скучных международных процедур
землю в XXI в. не переделяют. Не принято: слишком много пережил мир от«быстрых решений» в первой половине ХХ в.
Да, если
бы в Крыму развернулся геноцид русского народа, то вступила бы
в действие резолюция 2625 ООН от 1970 г. о праве народов
на самоопределение в условиях, угрожающих выживанию. Но геноцида
в Крыму, пока он был в составе Украины, не было. Никто русских жителей
Крыма не убивал, не выселял в неприспособленные для жизни места,
не препятствовал сохранению семей и рождению детей. Были некоторые
проблемы с русским языком в официальной сфере. Между мягкой
лингвистической дискриминацией и геноцидом — дистанция огромного
размера.
Если отделение Крыма от Украины и присоединение к России
нельзя объяснить геноцидом, то, может быть, есть безусловные
исторические аргументы? Аргументов называют три: 1) Крым был русским
всегда; 2) Крым полит русской кровью во многих войнах; 3) Крым передан
Украине незаконно. Попробуем их разобрать.
В древности
и средневековье Крымским полуостровом владели многие государства, на его
земле сменялись многие народы. России тогда еще не было, а русы
и славяне появлялись в Крыму в очень небольших количествах. В XI в. на
Тамани(ныне Кубань)
существовало Тмутараканское княжество, которым правили Рюриковичи. Оно,
видимо, владело какой-то частью восточного Крыма и находилось
в вассальной зависимости от Константинополя. Но углубление в древность
свидетельствует скорее в пользу прав Киева, нежели Москвы. Ведь Москвы тогда не было и в помине, а Киев был«матерью городов русских», именно там был верховный престол Рюриковичей.
Потом
Крымом владела Византия, монголы, Золотая Орда. Южное побережье
Константинополь передал во второй половине XIII в. генуэзцам, ими был
создано Готское капитанство. Летом 1475 г. Крым
покорила Османская империя. В степной части полуострова и в Приазовье
османы сохранили вассальное Крымское ханство, южное побережье включили
непосредственно в свои владения. Население Крыма тогда было очень
пестрым — там оставалось немало греков, итальянцев, армян, евреев,
славян. Степное население было преимущественно монголоидным, горное
и приморское — европеоидным. Языком межнационального общения постепенно
стал крымскотатарский. На полуострове бок о бок жили мусульмане,
христиане различных деноминаций, иудеи. Но русским этот удивительный мир
не был до апреля 1783 г.
Именно тогда Крым был присоединен
к Российской империи. Захват Крымского ханства Россией был кровавым.
Коренное население Крыма из-за эмиграции в единоверную Турцию
и жестокостей новой власти уменьшилось в конце XVIII столетия в 5 раз.
Христиан Крыма князь Потемкин, так понявший полученное Россией
по Кючук-Кайнарджийскому договору с Турцией 1774 г. право на защиту
единоверцев в Крыму, насильственно переселял на земли северного
Причерноморья. Многие из них переходили в ислам, дабы избежать
депортации. Еще в 1930-е гг. во многих крымскотатарских поселениях было
два кладбища — действующее мусульманское и закрытое христианское,
и старики объясняли молодым: заботиться надо об обоих, и на христианском
похоронены наши предки.
Русское правление в Крыму не было для
коренного населения благодеянием. Мусульманские общины лишились
собственности на воду и землю, которая перешла к русским дворянам или
государству. Из владельцев коренные жители стали арендаторами.
За 100 лет русской власти от Екатерины II до Александра II включительно
из Крыма выехало около 900 000 мусульман. На их место приезжали
христиане Османской империи — греки, болгары, армяне. Из России,
Германии и Австрии прибывали немецкие колонисты. Помещики переселяли
на опустевшие земли украинских хлеборобов и великорусских мужиков.
Похожая
ситуация была в Абхазии и на кавказском побережье России: в XIX
в. мусульманское население, страдая от исповедного гнета и несвободы,
массово уезжало в Османскую империю и замещалось разноплеменным
христианским(из Анатолии
и с Балкан, тогда турецких, из других провинций Российской империи).
В Крыму в 1795 г. татары составляли 87,6% населения, в 1897 г. — 35,6%,
в 1920 г. — 25%, а в 1939 г. — 19,4%.
Но кроме того, нужно твердо
держать в уме, что Российская империя XVIII-XIX вв. и нынешняя Россия —
это не одно и то же государство. Ведь в империю входила не только
территория нынешней РФ, но и большая часть территории Украины,
Белоруссия, Казахстан, Кавказ, балтийские государства, даже Польша
и Финляндия. И все народы равно осваивали землю Крыма, поливали ее своим
потом и кровью. Разве мало было во время Крымской войны 1853-1856
гг. в русской армии украинцев, белорусов, грузин, остзейских немцев,
поляков?
Российская империя была страной многих народов,
и нынешняя РФ вряд ли может претендовать на какие-либо земли только
на том основании, что когда-то они были частью империи Романовых.
Большевики отказались от преемства с Российской империей, объявили, что
строят новое государство рабочих и крестьян, разделили завоеванное ими
пространство на несколько формально независимых государств,
объединившихся якобы в добровольный союз.
Границы между этими
государствами они меняли многократно. РСФСР выделила из своего состава
Казахстан и Киргизию, позднее — Карело-Финскую ССР, передала Белоруссии
Витебскую и Могилевскую области. Потом РСФСР опять включила Карелию
в свой состав, а Крым в 1954 г. передала Украине. Все эти манипуляции
были законными, но не учитывали волю населявших землю людей. Передача
Крыма Украине не более и не менее законна, чем все остальные действия
большевиков на пространствах покоренной ими страны.
Важно иное:
границы, сколь бы условными в СССР они ни были, уже после распада СССР
подтвердили международные договоры и провозглашение независимости
РФ в декабре 1991 г. Признанные во всем мире Беловежское соглашение,
Большой договор РФ с Украиной 1997 г. сформировали границы и оставили
Крым Украине. Что же до формального числа лет владения, то Российская
империя, как и Османская, — это иной мир. Но даже в нем Османская
империя владела Крымом три века, а Российская — 134 года. РСФСР,
продолжателем которой объявила себя РФ, владела Крымом с 1920 по 1954
г., 34 года, а Украинская ССР и нынешняя Украина — 60 лет(с 1954 по 2014 г.).
При
советской власти в Крыму было совершено множество преступлений против
коренного крымскотатарского и всех иных народов полуострова, включая
русских. Захватив в ноябре 1920 г. Крым, большевики устроили резню
не ушедших с генералом Врангелем белогвардейцев и сочувствовавших белым
гражданских лиц. Тогда погибло около 60 000 человек. Спровоцированный
большевиками голод 1921-1922 гг. стоил жизни еще 80 000 человек,
в значительной части — крымских татар.
Коллективизация привела
к гибели и насильственной депортации еще нескольких десятков тысяч людей
всех национальностей. В августе 1941 г. из Крыма были насильственно
выселены 63 000 немцев, в январе — феврале 1942 г. — 700 итальянцев,
отдаленных потомков средневековых генуэзцев. В мае — августе
1944 г. из Крыма были выселены все крымские татары(191 000), греки(15 040), болгары(12 242), армяне(9600), турки и персы(3650). Многие погибли в пути и умерли из-за тяжелых условий жизни на новом месте.
Население
Крыма сократилось в 3 раза. В 1939 г. на полуострове жило 1,126 млн
человек, а в сентябре 1944 г. — 379 000. Потом Крым стал снова
заселяться. В опустевшие дома вселяли ветеранов войны,
демобилизовавшихся офицеров советской армии, НКВД, политработников.
Состав населения Крыма драматически изменился. Все его исторические
этнические группы исчезли. Только в 1980-е началось возвращение выживших
изгнанников, их детей и внуков. Но их земли и дома были заселены
другими людьми. Между заселенцами и возвращенцами возникли жестокие
конфликты.
И вот теперь —«Крым
наш». Из-за него идет война на Украине, а Россия стремительно
превращается в страну-изгоя. Есть ли выход? Да. Но, на наш взгляд,
он требует отказа от претензий на владение этой землей и возвращения
к воле людей, живущих здесь, которая и должна определять ее судьбу.
Автор — доктор исторических наук, профессор, ответственный редактор«Истории России, ХХ век»
На інформаційному фронті тривають бої — президент РФ доручив Кабміну
спільно з Російським історичним товариством до 15 серпня переписати
підручники з історії, доповнивши їх відомостями про Крим та Севастополь,
як «ісконно русскіє землі». А прихильники «велікой і недєлімой», до
яких примкнув і екс-депутат Олег Царьов, нещодавно провели в Москві
круглий стіл, де анонсували створення навчально-методичного посібника
про Новоросію. Риторика не нова: Крим Україні Хрущов подарував, а
територія від Дону до Сяну — «русскій мір».
Темі включення Криму до складу України доктор історичних наук Юрій Шаповал присвятив не одну наукову статтю.
— Саме версія «царського подарунка» Хрущова є найбільш
розповсюдженою, коли в Росії згадують Указ Президії Верховної Ради СРСР
від 19 лютого 1954 року. З’явився він тоді, коли кремлівські ідеологи
помпезно відзначали 300-річчя «возз’єднання» України і Росії, — каже
він. — Тож тепер стверджують, що генсек розщедрився саме до цього
ювілею. Показово, що до 1991-го, тобто до проголошення нашої
незалежності, про акт передачі півострова говорили винятково як про
«торжество історичної справедливості».
А вже в січні 1992 року Верховна Рада Російської Федерації приймає
постанову, в якій ставить під сумнів законність указу, а згодом надає
федеральний статус українському Севастополю.
— Слід зазначити, що під час повернення Криму Україні було дотримано
всі необхідні процедури, — долучається до розмови історик і політолог
Роман Матузко. — Але насамперед слід зрозуміти, що ж стало причиною
перепідпорядкування півострова Києву. Так ось, згідно із проектом
Генплану від 1921 року Україна поділялася на дві обласні одиниці
економічного районування. Одна з них, цитую «Большую советскую
энциклопедию» (1931), — «Южная Горнонопромышленная область... задуманная
как производственный комбинат тяжелой индустрии... должна включить
половину УССР (по линии Харьков—Днепропетровск—Кривой Рог— Николаев, а
также весь Крым». Тобто вже тоді було зрозуміло, що півострів не може
існувати без інтеграції в українську економіку.
Саме Україна в повоєнний час відновлювала зруйнований Крим, задіявши
всі можливі людські та матеріальні ресурси. І якщо знову повернутися до
указу 1954 року, то варто сказати, що насправді ми, українці, на
прохання Кремля врятували півострів, економіка якого була повністю
знищена війною, а населення депортовано Сталіним. Таку думку висловив
посол України у Великій Британії Володимир Хандогій у коментарі газеті
Tіmes.
Звернемося до цифр. Після Другої світової на півострові залишилося
лише 350 тисяч населення. У Севастополі — 1019 осіб. Такі дані наводить
Роман Матузко в монографії «Крим: історія та сучасність». Не працюють
підприємства і колгоспи, закрито школи. Наприкінці 1953 року, саме
напередодні приєднання до Києва, на півострові було тільки три хлібні
магазини, 18 м’ясних, вісім молочних та лише два, де продавали текстиль.
Тож продукти харчування, промислові товари, вода, електроенергія — все
йде з України. За рахунок її економіки розпочинається будівництво
Сімферопольського і Старо-Кримського водосховищ, Північно-Кримського
каналу, яке здійснює «Укрводбуд». А хто, як не хлібороби-українці можуть
підняти зруйноване сільське господарство?
У листі для службового користування, направленому Першому секретареві
ЦК КПУ О. Криченку (січень 1954-го), йдеться: «У Криму посівні площі
скоротилися на 70 тисяч гектарів порівняно з 1940 роком. Тваринництво
опинилося на межі загибелі. Колгоспи Алуштинського, Балаклавського,
Куйбишевського, Судакського, Бахчисарайського районів уже в грудні
повністю використали корми для худоби, в решті районів їх від потреби —
31—40 відсотків. Велика рогата худоба, телята, вівці, свині утримувалися
просто неба. В області не вистачало 1100 тракторів. Не виконали план
легка і харчова промисловість. Невчасно виплачувалася заробітна плата
вчителям, медикам» (ЦДАДА України). Перелік проблем, які самостійно Крим
не міг розв’язати, можна продовжувати. Усі ці дані збереглися в
архівних матеріалах. Зазначимо ще одне: за рахунок наших областей іде і
базове комплектування Чорноморського флоту.
Росія, до якої на той час адміністративно входив Крим, не справлялася
з освоєнням штучно відірваної від України території. Голови
Сімферопольської і Севастопольської рад Катков і Сосницький звертаються
до Кримського облвиконкому і Ради Міністрів РРФСР з пропозицією
покінчити з управлінською плутаниною та приєднати Кримську область до
України.
— На партконференції цю ідею активно підтримали секретар Керченського
міськкому Смородін, Феодосійського — Мойсеєв, Ялтинського — Медунов та
інші, — каже Роман Матузко. — Тодішній керівник області Полянський на
XXV облпартконференції підкреслював: «Передача Крыма в состав Украинской
Республики связана с общностью экономики, территориальной близостью, а
также издавна сложившимися хозяйственными, культурными
взаимоотношениями, положительно скажется на всестороннем развитии этого
уголка нашей Родины, будет содействовать дальнейшему развитию экономики
России».
Росія тут уперше з’явилася у XVІІІ столітті
— Крим — історична батьківщина кримських татар, з якими так брутально
повівся сталінський режим, депортувавши у 1944 році, — продовжує
розмову Юрій Шаповал. — Як відомо, тоді «покарані» були і болгари,
вірмени, греки, яких виселили у східні райони колишнього Союзу. І тут
варто нагадати, що Росія ВПЕРШЕ з’явилася на Кримському півострові. До
того відносини з ним розвивала переважно Україна.
Праукраїна — це і Скіфія, про історію якої нам розповідають древні
кургани не де-небудь, а на Дніпропетровщині, Запоріжжі, Київщині і далі
на захід. Народи, які населяли державне утворення, що подарувало нам
золоту пектораль і тисячі інших витворів мистецтва, на яких можна
побачити воїнів у вишитому одязі, відомі в Криму з давніх-давен (згідно
із сучасною наукою, початок скіфської історії — кінець VІІІ — початок
VІІ ст. до н. е.). Населяли півострів і таври, кімерійці, сармати,
синди, хозари, україно-руси, греки, генуезці, але там ніколи не було
московитів. Його територія входила не лише до складу Скіфії, а й
Понтійського царства, Римської і візантійської імперій, Хозарського
каганату і Золотої Орди, потім Османської імперії, і тільки після
російсько-турецьких війн відійшла до імперії зла.
Відомо, що за часів княжої Русі між Києвом та Кримом існували тісні
зв’язки. Її висока культура мала значний вплив на півострів, між цими
землями підтримувалися постійні торговельні контакти, зокрема і
судноплавним шляхом по Дніпру до Сурожа (Судака). А найзначнішою подією
тих часів стало хрещення князя Володимира у 989 році в Херсонесі
(Севастополь), який він тримав під своєю владою. Москва, як відомо,
почала будуватися у 1147 році.
Хроніки донесли до нас й інші дати. Так, у 1261 році виникає фактично
перше кримськотатарське державне утворення на берегах Чорного моря, з
1427-го — це вже Кримське ханство, перший з очільників якого отримує
європейську освіту — при дворі Великого князя Литовського Вітовта. Майже
через сто років його спадкоємець — хан Мухаммед Гірей з гетьманом
Дашкевичем іде на Москву і Рязань, яка вже тоді вирізнялася агресивністю
і була ворожою до близьких і далеких сусідів. Більшість із них
підкорила зброєю. Але ханству вона платила данину до 1711 року.
А поки в Москві ще тільки визрівають плани захоплення Криму, його
історію протягом століть пишуть запорожці, які називали Чорне море, де
вони панували, — Козацьким.
Після перемог в російсько-турецьких війнах, які своїми життями кували
й тисячі українців, 8 квітня 1783 року Катерина ІІ оголошує маніфест
про приєднання (насправді загарбання) Криму.
— Цей факт деякі фахівці називають антиправовим, з точки зору
міжнародного права, — каже доктор історичних наук Юрій Шаповал. — Тоді
європейські країни виступили проти дій Росії. А імперія заявляла, що
Крим приєднано лише з однією метою — цивілізувати місцеве населення.
У процесі «цивілізування» було знищено мечеті, вирубано сади, виселено татар, розпочалася русифікація.
— Щоб заповнити півострів росіянами, солдатам запропонували
демобілізацію за умови переселення у Крим, — продовжує розповідь
історик. — Ті погоджувалися, але тільки-но отримували свободу,
розбігалися по неосяжних російських теренах. Тоді в Петербурзі вирішили
переселити на півострів українців. Наприкінці XІX — на початку XX
століть на території колишнього Кримського ханства домінували українці.
За переписом 1897 року в Таврійській губернії українців було 42,2
відсотка, росіян — 27,9, татар — 13, німців — 5,4 відсотка, решта — інші
національності. Дослівно Доктор історичних наук, екс-співробітник французького МЗСАнтуан АРЖАКОВСЬКИЙ: — Офіційний Кремль та його господар спотворюють cвітову
історію, називаючи анексований Крим «невід’ємною частиною російської
історії». У складі Росії ця територія перебувала лише 80 років. Росіяни «понаїхали» на півострів після Кримської війни
1856 року і залишалися до 1922-го. Від цього часу Крим — це вже окрема
республіка, але не українська і не російська, а радянська (перший уряд
Кримської автономної соціалістичної радянської республіки очолив голова
більшовицького уряду казанських татар Сахиб-гару Саїд-Галієв). Крим — частина російської історії лише 70 років. Після
Другої світової війни — тільки 10 років, з 1945-го (коли автономну
республіку було перетворено на звичайну область у складі РРФСР) по
1954-й, підсумував науковець. Про це повідомляє «Історична правда». Проблема полягає в тому, що постійно плутають історію Русі (Київської) з історією Московії (Росії). Це всім відомо в Україні, але, на жаль, у Західній Європі люди не завжди розуміються на тонкощах цих історичних назв.
Що було далі, відомо, — продовжує Юрій Шаповал. — Царат проводив
агресивну демографічну політику, навмисно заселяючи найкращі кутки
окраїн, за словами фахівця з національної політики Сталіна,
«колонізаторськими елементами, для того, щоб відтіснити місцеві
національні маси в гірші райони й посилити національний розбрат».
Ту саму політику проводила і радянська влада. Уже за переписом 1939
року в Криму було 48,8 відсотка росіян, 25,3 — татар, українців — 10,2
відсотка. Не в останню чергу зміна етнічного складу Криму і стала
передумовою анексії півострова Росією вже в наш час.
Росія у цій війні воювала переважно українськими
руками – до 50% війська Імперії складали солдати, матроси і офіцери
українського походження, причому матроси-українці складали близько 70%
Чорноморського флоту.
Російські історична наука і засоби
пропаганди видавали за незаперечну істину гасло "Севастополь – місто
російської слави". Пов’язували це, насамперед, із подіями Кримської
війни 1853–1856 років.
Проте, по-перше, Російська Імперія у цій війні воювала переважно українськими руками, а по-друге, вона цю війну програла.
При огляді експозиції у музейному Севастопольському комплексі "Михайлівська батарея",
підготовленої спільно Музеєм Шереметьєвих і Військово-морським музеєм
України, значну частину якої становлять матеріали, присвячені подіям
Кримської (Східної) війни 1853–1856 рр., я звернув увагу на один
фотознімок, зроблений, імовірно, у 1904 р. [1 - див. список джерел нижче]
На ньому зображені понад 40 сивих й
бородатих ветеранів війни, колишніх матросів Чорноморського флоту, які
були зібрані до урочистих заходів з нагоди 50-ї річниці оборони
Севастополя.
Прізвища цих ветеранів наштовхнули на важливу думку. Досить ознайомитися із цим списком, щоб зрозуміти, про що йдеться.
Лише троє з ветеранів мають однозначно російські прізвища, ще
двоє-троє – прізвища, можливо, неукраїнського походження. Переважна ж
більшість – не менше 35-ти чоловіків із 41-го, тобто 85-90% – мають саме
українські прізвища.
Тоді я і замислився, а наскільки вагомим був український чинник у війні 1853–1856 років Росії проти коаліції держав Констянтинопольського союзу?
Визначаючи вагу українського чинника у будь-якій війні, слід
розуміти, що він не вкладається лише у формулу "участь співвітчизників у
війні", а являє собою значно ширше явище.
Найвагомішими складовими українського чинника у цій війні є:
- територія України (міста, порти, фортеці, важливі райони та
об’єкти, сухопутні і морські комунікації тощо) як мета війни, театр
воєнних дій, місця битв і боїв;
- українці (не лише етнічні, а й представники інших народів – вихідці
з українських земель) у складі армій воюючих сторін, їх полководницькі й
бойові заслуги, героїзм, особистий внесок в оборону і перемоги над
ворогом;
- внесок конкретних осіб, громад, господарств, підприємств України у
постачання та моральну підтримку армії, а також діяльність медичних
установ на території України з врятування життів і лікування поранених;
- вплив умов війни на життєдіяльність населення України, людські й матеріальні втрати України у війні;
- наслідки війни для України, їх вплив на подальшу долю країни й доль широких верств населення.
У світову історію ця війна з подачі англійців і французів увійшла під
назвою Східної війни, оскільки визначальною причиною і головною темою
війни було Східне питання – посилення впливу і панування на Близькому
Сході. Чому Кримська? Така назва закріпилася за нею в
історії Російської імперії (потім – СРСР), оскільки саме Кримський
півострів став головним театром воєнних дій.
Іван Айвазовський. Взяття Севастополя, 1855. Національний музей Грузії, Тбілісі
Східна (Кримська) війна стала найбільшим за століття воєнним
конфліктом у Європі у період між наполеонівськими війнами і Першою
світовою війною.
Її вели, з одного боку, Російська імперія, а з іншого – Османська
імперія та її союзники по коаліції: Великобританія, Франція та
Сардинське королівство, за розширення імперських володінь і домінування в
Європі, на Кавказі, в Передній і Малій Азії та на Близькому Сході.
Монумент на честь перемоги у Кримській війні в Лондоні (перехрестя Ріджент стріт і Пелл Мелл). Фото: backpacking-travel-guide
Війна була не лише воєнним конфліктом між двома імперіями – Росією та
Туреччиною, в якому на боці однієї із сторін вперше виступили інші
впливові держави, а стала прологом світової війни.
Фактично у ній, із врахуванням сучасних незалежних держав, у різних
проявах – війська, матеріальні ресурси, дипломатичні зусилля тощо –
брали участь понад 20 країн.
Українським бородоням у Кримській війні протистояли шотландські: Вільям Нобль, Александер Девіс і Джон Харпер. Фото з фондів Імперського військового музею у Лондоні
Крім того, це був і цивілізаційний конфлікт,
суть якого полягала в тому, що після Французької революції кінця
XVIII ст. і наполеонівських війн більшість європейських країн вступили
на шлях прискореного технічного й економічного прогресу.
Революції 1848–1849 рр. в Європі довершили справу, давши додатковий імпульс розвиткові євроатлантичної цивілізації.
У цих революціях і спричинених ними війнах Російська імперія брала
активну участь як консервативна сила, що охороняла застарілий порядок – саме через це її прозвали "жандармом Європи".
Російська імперія технічно і економічно усе більше відставала від
країн, які побороли середньовічні пережитки революційним шляхом.
Водночас вона стала джерелом страху для решти країн, що вступили на шлях
модернізації. Усвідомлення російських загроз допомагало політичному
зближенню навіть давніх суперників – Франції та Великої Британії.
Цей союз виник на початку 1850-х рр. саме з метою протистояння
агресивній політиці Росії і виявився для російських правлячих кіл цілком
непередбачуваним [2].
Карта воєнних дій у Східній (Кримській) війні 1853–1856 рр. Чорноморсько-Кримський театр
Безпосередньою причиною й приводом до початку чергової російсько-турецької війни став конфлікт між православним і католицьким духівництвом стосовно права володіння святими місцями в Палестині (насамперед, в Єрусалимі), яка була підпорядкована султанській Туреччині.
Після того, як у травні 1853 р. Порта, заручившись підтримкою Франції
і Британії, відмовила російському послу князю Олександру Меншикову про
визнання прав грецької церкви на святі місця, а також привілеїв
православних християн Османської імперії, Росія розірвала дипломатичні
відносини з Туреччиною.
Російський імператор Микола Перший, який зажадав бути покровителем
усіх православних підданих Османської імперії та виступити в ролі
захисника одновірців, наказав військам зайняти підпорядковані султану
дунайські князівства Молдавію і Волощину, що й було зроблено.
4 жовтня турецький султан Абдул-Меджид оголосив війну Росії, а 20
жовтня маніфест про війну із Туреччиною оприлюднив російський імператор
Микола Перший.
Війна розпочалася для Росії досить успішно. Особливо значимою подією
став розгром російським Чорноморським флотом під керівництвом адмірала
Павла Нахімова турецької ескадри 18 листопада 1853 р. у Синопській
битві. Це була одна з найвизначніших перемог флоту Російської імперії й
остання битва в історії вітрильного флоту.
Синопський бій 18 листопада 1853 р. З картини Олексія Боголюбова
22 грудня 1853 року, підтримавши Туреччину,
яка опинилася на межі військової поразки, англо-французька ескадра
увійшла в Чорне море. Англійський пароплав "Ретрібюшен" підійшов до
Севастополя.
Командиру порту було висунуто умову, що для
уникнення війни між Росією та Англією й Францією російські кораблі не
повинні виходити в море і нападати на турецькі судна.
9 лютого 1854 р. Росія оголосила війну Англії та Франції. Ті відповіли Росії оголошенням війни 15 березня 1854 р.
Британські війська у Криму. Фото часів Кримської війни
Розпочалися активні воєнні дії союзників проти Російської імперії на
кількох театрах воєнних дій – Чорноморському (на Чорному й Азовському
морях, у Причорномор’ї, Молдові й Волощині, на Кавказі),
Північно-Західному (на Балтійському та Білому морях), і, навіть, на
Далекосхідному (на Тихому океані, а саме на Камчатському півострові – бій за фортецю Петропавловськ-Камчатський).
Проте основні дії розгорнулися в акваторії Чорного моря і на
Кримському півострові – переважно за головну морську базу Чорноморського
флоту Севастополь.
Англійські і французькі солдати випивають разом на позиціях поблизу Севастополя. Фото Роджера Фентона - першого військового фотокореспондента в історії
Результати і наслідки Кримської війни
продемонстрували відсталість Росії від розвинутих європейських держав і
виявилися катастрофічними для Росії, ставши поштовхом для кардинальних
змін усередині країни.
Поразка у війні стала наслідком російського
експансіонізму й авантюрної політики самодержавства, некомпетентності
військового командування, технічної відсталості російської армії,
нечисленності і непідготовленості військово-морського флоту, що значно
поступався перед об’єднаними силами противника.
Вразливим місцем Росії стала відсутність
розвиненої мережі доріг (передусім залізниць), що не давало можливості
своєчасно перекидати людські і матеріальні ресурси на театр воєнних дій.
Підкріплення живою силою, харчове та
військове постачання з Англії і Франції часом приходило швидше морем,
ніж суходолом – з внутрішніх губерній Російської імперії.
Британські кораблі у Балаклавській бухті. Фото Роджера Фентона
Мужність, хоробрість і відвага солдатів,
організаторів і керівників оборони Севастополя не могли компенсувати
загальної соціально-економічної та військової відсталості Російської
імперії.
Росія виявилася нездатною змагатися з
передовими країнами у виробництві і забезпеченні армії нарізною
стрілецькою й артилерійською зброєю і гвинтовим паровим флотом, не могла
вона змагатися і в частині транспортних засобів. У країні в цей час
лише зароджувався залізничний транспорт і електричний телеграф.
Ще одне фото Балаклави, що зайнята союзниками. На горі добре видно генуезьку фортецю, на передньому плані - походні намети. Фото Роджера Фентона
Російські війська були слабо забезпечені гвинтівками-штуцерами. Cила
цієї зброї полягала в тому, що вона стріляли далі гармат: перебуваючи у
недосяжності стрілець міг вражати бойові розрахунки гармат.
Імператорські ж солдати були озброєні переважно гладкоствольними
рушницями і тому могли вести ефективну стрільбу на дистанції трохи
більше 200 кроків.
У той час англо-французькі війська, застосовуючи нарізну зброю та кулі нової конструкції (кулі Міньє),
вели ефективний вогонь на вчетверо більшій дистанції – до 800-1000
кроків. Це стало однією з багатьох причин поразки Росії в Кримській
війні.
Залишений російськими військами редан під Севастополем. Фото Роджера Фентона
Бездіяльність вітрильного російського флоту після Синопської битви і
його затоплення в Севастопольській бухті були зумовлені перевагою
противника в якості і чисельності флоту, переважно пароплавного.
Піхота могла відмінно марширувати, проте не вміла прицільно стріляти і діяти в розсипному строю. Цьому її не вчили в мирний час.
Ще гірше було з кавалерією. Російська кіннота мала відмінний кінський
склад і вміла чудово виконувати тонкощі манежної їзди, але не вміла
вести розвідку і проводити глибокі рейди. Командування не намагалося
навіть використовувати кінноту як засіб взаємодії.
Війна призвела до розладу всієї фінансової системи Російської
імперії. З 1853 р. по 1855 р. дефіцит державного бюджету Росії зріс
майже ушестеро – з 52,5 до 307,3 млн руб. Для фінансування військових
витрат російському уряду довелося вдатися до друкування незабезпечених
кредитних білетів.
Це призвело до зниження їх срібного покриття з 45% у 1853 р. до 19% у
1858 р., тобто фактично до понад двократного знецінення рубля. Загалом
Росія витратила на війну 800 млн рублів, тоді як інша сторона – всі
союзні держави разом – суму еквівалентну близько 600 млн руб. [3] Військові втрати сторін у війні були майже рівними:
Російська імперія втратила вбитими і померлими від ран понад 130 тис.
солдатів і офіцерів, а військові втрати союзних військ склали понад 150
тис.: Франції – 96 тис., Туреччини – близько 32 тис., Англії – 23 тис.,
Сардинії – понад 2 тис. [4]
Військовий цвинтар союзників біля Севастополя
За іншими підрахунками, загальні втрати, тобто вбитими, померлими від
ран і хвороб, пораненими і хворими, російської армії склали 522 тис.
осіб, турецької – до 400 тис., французів – 95 тис., англійців – 22 тис. [5], проте є підстави вважати такі цифри втрат російської, а особливо турецької армії, завищеними.
Табл.1. Втрати воюючих сторін у Східній (Кримській) війні [6]:
Вбито
Померло від ран
Померло від хвороб і з інших причин
Усього безповоротні втрати
Поранено
Загальні втрати
Країни Константинопольського союзу
23 007
24 413
120 041
167 461
94 238
261 699
Російська імперія
24 731
15 971
102 000
142 702
81 247
223 949
Усього у війні
47 738
40 384
221 266
309 388
175 485
485 648
Загальні ж втрати війни разом із цивільними жертвами були ще
більшими. "Левова частка" цих втрат була наслідком епідемій і хвороб,
які "косили" життя людей в районах воєнних дій.
В цілому, війна призвела до кризи російської соціально-економічної системи й державності загалом.
Її результати прискорили ліквідацію
кріпосництва та розвиток капіталізму в країні, спричинили модернізацію
збройних сил Росії. У міжнародному вимірі, війна наочно і переконливо
провела лінію цивілізаційного розділу між Росією та Європою.
"Двоголова ворона у Криму". Карикатура у лондонському журналі "Панч", 29 вересня 1855. Два солдати союзників спостерігають втечу двоголового російського орла. Підпис: "Вона добряче отримала! Добий її!"
Цей цивілізаційний розкол, як показав час, на жаль, не зник.
Він і через 150 років після Східної війни, у ХХІ ст., залишається
дієвим і потужним фактором, "каменем спотикання" у відносинах Росії із
країнами Заходу.
Україна, перебуваючи в складі Російської імперії й втративши будь-які
ознаки державного суверенітету чи автономії ще в другій пол. ХVІІІ ст.,
була втягнута у воєнний конфлікт Росії з іншими державами і взяла
активну участь у війні.
Україна змушена була віддавати на плаху війни свої людські й
матеріальні ресурси, проливаючи кров за інтереси Російського
самодержавства. Найбільші та найтрагічніші бойові дії цієї війни відбулися у межах сучасної України.
Cвій перший удар війська Англії та Франції завдали по містах сучасної
Україні – 10 квітня 1854 р. союзний флот у складі 28 суден атакував і
бомбардував Одесу. У гавані було спалено 9 торговельних суден, проте цей
удар було відбито.
Об’єднані війська Туреччини, Франції та Великої Британії не
наважилися на висадку своїх військ на південноукраїнських землях. Проте,
вони вирішили застосувати свої сухопутні сили південніше – у Криму.
Кримські татари, яких союзницькі війська використовували як працівників. Фото Роджера Фентона
Після висадки англо-франко-турецьких військ в Євпаторії та їхніх
перших перемог, Микола Перший висловив побоювання, що союзники можуть
прорвати оборону та захопити українські землі російської корони. Тому 13
серпня 1854 р. імператор дав згоду на формування спеціальних загонів
для ведення партизанської війни у Київській, Подільській та Волинській
губерніях.
Цікаво, що українці та уродженці українських земель діяли як у лавах російської армії та флоту, так і на боці противників Росії.
На боці Туреччини виступила незначна частина українців під командуванням козацького нащадка, уродженця історичної Волині Михайла Чайковського
– він же Мехмед Садик-паша й генерал Османської імперії отаман Чайка.
Багатонаціональні козацькі частини під його проводом досить успішно
діяли у Волощині та Молдавії [7].
Мехмед Садик-паша (Михайло Чайковський)
Переважна ж більшість українців воювала на боці Російської імперії, складаючи вагому частку серед офіцерів та рядового складу.
З українських рекрутів та ополченців було
створено 10 полків – Азовський, Волинський, Дніпровський, Житомирський,
Кременчуцький, Одеський, Подільський, Полтавський, Український і
Чернігівський.
З Полтавщини добровольцями у народне ополчення пішло 9,5 тис. осіб. У
вересні 1854 р. із добровольців був сформований і 1-й татарський полк,
на створення якого дали гроші місцеві караїми [8].
Як зазначають дослідники, зокрема П. Ляшук, українці на той час складали до 70% особового складу Чорноморського флоту[9].
Герої оборони Севастополя 1854–1855 рр.: Афанасій Єлісєєв, Аксеній Рибаков, Петро Кішка, Іван Димченко, Федір Заїка. Літографія Георга-Вільгельма Тімма
З 1853 рjre рекрутів для Чорноморського флоту набирали переважно з
Таврійської, Херсонської й Катеринославської губерній, де українці були в
абсолютній більшості. Вони були звичні до спеки, вміли плавати, а
доставка їх до місця служби не була надто дорогою для державної
скарбниці.
Офіцерський склад чорноморців більш ніж на половину формувався з
дворян і обер-офіцерських дітей Херсонської й Таврійської губерній.
Воїни-українці виявили мужність і героїзм в обороні Севастополя,
Одеси, у боях на Чорному морі і на Кримському півострові, а також на
інших театрах воєнних дій. Під час бойових дій своїми подвигами
уславилося багато солдатів і матросів – українців.
Серед відомих героїв оборони Севастополя Сидір Білобров,Андрій Гіденко, Дмитро Горленко, Федір Даниленко, Іван Дем’яненко, Іван Демченко (Димченко), Федір Заїка, Петро Кішка (Кошка), Михайло Мартинюк, Василь Чумаченко, Гнат Шевченко, Макар Шульга [10].
Так, матрос Михайло Мартинюк
кинувся у палаючий пороховий льох і витяг звідти пороховий ящик, що
загорівся, чим запобіг вибуху артилерійських снарядів і врятував від
руйнування бастіон Брянського полку.
Під Севастополем для союзних військ виявилися несподіваними зухвалі
нічні вилазки російських солдатів на позиції й у тил противника, який
знаходився практично за кількасот метрів від укріплень оборонців. У цих
діях неодноразово відзначилися українці матроси Петро Кішка і Гнат Шевченко.
Легендарний матрос Петро Кішка, уродженець с. Ометинці (нині
Немирівського р-ну Вінницької обл.), брав участь у 18-ти вилазках, крім
того, ходив у розвідку в стан ворога сам. Відзначився сміливими,
ініціативними діями, хоробрістю і винахідливістю в бою, особливо в
розвідці і при захопленні полонених.
Матроси Петро Кішка та Федір Заїка ведуть полоненого офіцера. Фрагмент Панорами "Оборона Севастополя" на Малаховом кургані. Франц Рубо та інш., 1904 рік
Під час однієї з вилазок, озброєний тільки ножем, взяв у полон трьох
французьких солдатів. Іншого разу під вогнем ворога вирив біля самої
ворожої траншеї закопане ворогом по пояс у землю тіло загиблого сапера
російської армії і забрав його на 3-й бастіон. Двічі був поранений:
одного разу багнетом у живіт, іншого – кулею в руку, проте і після цього
з честю воював на передовій.
За відвагу і мужність був підвищений до квартирмейстера (флотського
унтер-офіцера), нагороджений двома відзнаками Військового ордена Святого
Георгія і двома медалями – срібною за оборону Севастополя і бронзовою –
у пам’ять про Кримську війну. За заслуги його було звільнено з
кріпацтва [11].
Герой оборони Севастополя Гнат Шевченко,
призваний на флот з Бердянського повіту Таврійської губернії, під час
атаки ціною власного життя захистив командира, лейтенанта Бирюльова.
Подвиг матроса Гната Шевченка. З картини Володимира Маковського
Цей подвиг настільки вразив суспільство, що
громадськість розпочала збір коштів на спорудження першого в історії
Російської імперії пам’ятника рядовому матросу. Автором погруддя
Г. Шевченка став відомий скульптор М. Микешин.
У 1874 р. пам’ятник було встановлено у м. Миколаєві, в 1902 р. його
перенесено до м. Севастополя. На жаль, 1918 р. його зруйнували
матроси-анархісти. Новий пам’ятник-погруддя Гнату Шевченку встановлено в
70-х роках ХХ ст. у м. Дніпропетровськ [12].
Якнайкраще виявили себе й українці
Чорноморського війська, яке складалося в основному з козаків, що прибули
на Кубань після знищення Запорозької Січі. Кубанці змогли відправити у
Крим два батальйони пластунів з-понад 1800 осіб.
Не зважаючи на незначну кількість козаків відносно решти захисників
Севастополя (75 тис. солдатів і матросів), в історії залишилися й їхні
імена.
Так, лише з однієї станиці Бриньківської урядники Пилип і Арсеній
Профатило, козаки Савва Шмалько, Іван Логвиненко, Іван Рябчук, Іван
Кобидський, Артем Махно, Клементій Розлад, що служили у другому пішому
(пластунському) батальйоні, в 1854 р. були вбиті або померли від ран під
час захисту міста Севастополя.
Ще 13 бриньківчан повернулися додому неушкодженими. Був серед станичників і свій нагороджений георгіївським хрестом – Кузьма Бутко [13].
Герої оборони Севастополя
(зліва-праворуч): пластуни Сидір Білобров, Дмитро Горленко, командир
2-го батальйону підполковник Венедикт Головинський, хорунжий Даниленко,
пластуни Макар Шульга, Андрій Гиденко, урядник Іван Дем’яненко, пластун
Лука Грещев
Багато українців, представників нижчої, середньої та вищої ланок
офіцерського корпусу російської армії відзначилися під час оборони
Севастополя й у ході боїв на інших театрах воєнних дій.
Серед них, зокрема:
- капітан-лейтенант Василь Стеценко, начальник артилерії 1-го відділення оборонної лінії Севастополя (згодом став віце-адміралом);
- капітан-лейтенант Олександр Андреєв, командир приморської батареї № 10 (уродженець Катеринославської губернії, також завершив службу віце-адміралом);
- підпоручник Михайло Вроченський, помічник з артилерійської
частини начальника 5-го відділення оборонної лінії (дослужився до
звання генерал-майора польової артилерії);
- лейтенант Костянтин Голенко, командир 3-го бастіону 3-ї лінії оборони Севастополя (згодом став капітаном 1-го рангу);
- командир 2-го козачого батальйону підполковник Венедикт Головинський та багато інших.
Василь Стеценко
Костянтин Голенко
Українське козацьке коріння мав і видатний керівник оборони Севастополя адмірал Павло Нахімов.
Одна з гіпотез пов’язує його походження із Федіром Нахімовським, який
у часи гетьмана Мазепи служив генеральним писарем Війська
Запорізького.
При гетьмані Орлику Нахімовський виконував дипломатичну місію, був
постійним представником гетьмана Орлика при Кримському хані. У 1758 р.
він помер у Бахчисараї, де і був похований.
Адмірал Павло Нахімов на П'ятому бастіоні Севастополя. З картини Іларіона Прянишникова
З часів російсько-турецької війни за Північне Причорномор’я в документах фігурує прізвище підпоручика Охтирського полку
Тимофія Нахімова. Цілком імовірно, що так було змінене родинне прізвище
нащадками Федора Нахімовського, які перейшли на російську службу.
Син Тимофія Нахімова – козацький старшина зі Слобожанщини Мануйло
(Еммануїл) Нахімов брав участь у бойових діях проти Туреччини на стороні
Росії, а за хоробрість і мужність отримав від Катерини Другої російське
дворянство і землі в Харківській і Смоленській губерніях. Про Тимофія
Нахімова в документах значиться, що він був "з малоросіян".
Так само і Мануйло Нахімов, і його син Степан, і син Степана, який
народився в смоленському маєтку Нахімових, Павло Нахімов – адмірал,
герой Кримської війни [14].
28 червня 1855 р. Павло Нахімов був смертельно поранений кулею на Корниловському бастіоні Малахова кургану і помер за два дні.
Прощання із тілом адмірала Павла Нахімова у його севастопольській квартирі
Мужньо воювали українці й на інших театрах воєнних дій.
Слід особливо відзначити внесок першого
губернатора Камчатки, організатора і керівника героїчної оборони міста і
військового порту Петропавловськ-Камчатський уславленого адмірала (на
початок війни – генерал-майора, потім контр-адмірала) Василя Завойка – українця, який походив з дворян Полтавської губернії й коріння якого також йшло від козацького роду.
Завдяки його ініціативі та умілому керівництву оборонцям вдалося
відбити напад англо-французької ескадри, що з 17 по 24 серпня 1854 р.
осаджувала порт, і змусити ворога забратися геть.
Адмірал Василь Завойко - організатор оборони Камчатки від англо-турецького флоту у 1854 р.
Серед загиблих героїв оборони Севастополя начальник 4-го відділення оборонної лінії капітан 1-го рангу Микола Юрковський з Полтавщини (загинув 11 червня 1955 р.); начальник відділення 6-ї гарматної бомбічної батареї на 4-му бастіоні лейтенант Віктор Богданович з Миколаєва (загинув 21 березня 1855 р.) та багато інших офіцерів-українців.
Взагалі, із 155-ти офіцерів, загиблих під час оборони Севастополя, не менше 55-ти були вихідцями з українських теренів. Зі 111 кавалерів ордена Святого Георгія за оборону Севастополя у 1854–55 рр. не менше 25 – вихідці з України [15].
На Братському кладовищі захисників Севастополя й досі збереглися могили українців – генерал-лейтенантів В. Мольського (з Волині), П. Постольського (з Поділля), К. Сильвестровича (з Полтавщини), генерал-майора М. Тимофієва (з Херсонщини), братів Петра та Івана Ревуцьких
з Полтавщини (старший був поручником і загинув в 1855 р. у 23-річному
віці, а молодший під час оборони Севастополя був прапорщиком, прожив
довге життя, а по смерті в 1910 р., за заповітом, був похований поряд з
братом) і багатьох інших.
Загалом, не лише у Севастополі, а майже у кожному великому місті
сучасної Україні є поховання учасників Кримської війни – від рядових до
генералів.
Фрагмент панорами "Оборона Севастополя 1854 – 1855 років" на Малаховому кургані. Франц Рубо та інш., 1904 рік
Як зазначають вітчизняні історики, лише під час оборони Севастополя і
лише у сухопутних військах російської армії загинуло понад 25 тис.
українців [16]. Саме тому єдина в Україні батальна панорама
"Оборона Севастополя" є для нас пам’яткою не чужої, а нашої –
української – історії та пам’яткою вітчизняної військової слави.
Прикметним є й той факт, що в обороні Севастополя брало участь цивільне населення, жінки і навіть діти.
Прославився 12-річний хлопчик Максим Рибальченко, син
матроса 37-го батальйону. У наказі говорилося: "Носив з безстрашністю
ядра на бастіон, з 27 березня використовувався на камчатському люнеті, а
потім добровільно вступив у прислугу до гармати, став артилеристом".
10-річний Микола Пищенко після загибелі батька-артилериста
залишився на бастіоні і всю облогу хвацько стріляв по ворогові з
невеликої мортири. Обидва підлітки (вперше в російській історії!) були
нагороджені срібними медалями "За хоробрість".
Cаме учасники оборони Севастополя були першими серед цивільних осіб Російської імперії, які удостоїлися військових нагород.
Найвищої оцінки гідна подвижницька праця севастопольських жінок. Вперше у світі під час Севастопольської оборони були введені на фронті сестри милосердя.
Перший загін сестер милосердя прибув до Севастополя з видатним лікарем-хірургом, основоположником військово-польової хірургії, талановитим педагогомМиколою Пироговим, подальше життя якого було тісно пов’язане з Україною.
Для догляду за пораненими у листопаді 1854 р. до Криму виїхали і 13
киянок, прийнятих до Хрестовоздвиженської громади сестер милосердя, якою
й керував у Севастополі Микола Пирогов.
Микола Пирогов на головному перев'язувальному пункті. З картини Михайла Труфанова
Сестрами милосердя стали дружини, матері, сестри героїв оборони
Севастополя. Вони брали приклад з матроської сироти Даші Михайлової,
прозваної Дашею Севастопольською, яка з перших днів оборони фортеці
добровільно надавала допомогу пораненим.
Поряд з іншими сестрами милосердя і сміливими постачальницями води та їжі на передову слід назвати імена вдови матроса Дарини Ткач, яка регулярно доставляла на передові позиції квас і воду, дружини матроса 1-ї статті флотського екіпажу Олени Кучер, Марії Петренко [17].
Бомбордування Севастополя 9 серпня 1855 року. Джон Кармайкл, Національний морський музей у Грінвічі, Лондон
Ще однією суттєвою підставою вважати Східну (Кримську) війну частиною української історії є те, що населення українських губерній зробило значний внесок у забезпечення військ усім необхідним.
Війна стала важким тягарем для сільського населення, яке забезпечувало
армію провіантом, транспортом для перевезення тисяч солдатів, поранених
та хворих учасників боїв.
В Україні виготовлялася зброя для армії Російської імперії. Третина гармат для польової артилерії до початку Кримської війни була виготовлена в Київському арсеналі.
Ядра для Чорноморського флоту традиційно відливали на Луганському
казенному ливарному заводі, що був найближчим до театру воєнних дій. З
жовтня 1854 р., коли почалася облога Севастополя, завод перейшов на
цілодобовий режим роботи і за 2 роки виготовив майже 360 тис. пудів
боєприпасів, збільшивши виробництво у 8 разів.
Шосткінський пороховий завод постачав свою продукцію до Південного
артилерійського округу та Чорноморського флоту. У 1854–1855 рр. він
збільшив виробництво у 6 разів і в 1855 р. постачав країну порохом на
43%, вийшовши на перше місце в імперії. Для виготовлення пороху на
заводі використовували селітру приватних заводів Полтавщини, Харківщини,
Чернігівщини й Курщини.
Саме на українські губернії, а найбільше – на
плечі селян Південної України (Катеринославської, Таврійської і
Херсонської губерній), впав основний тягар постачання російської армії
паливом і продовольством.
Десятки тисяч транспортних засобів перевозили різноманітні вантажі,
необхідні для потреб Кримської армії. З господарства країни, переважно з
названих та інших українських губерній, для потреб армії було вилучено
близько 150 тис. коней.
Для забезпечення війська фуражем у квітні 1855 р. з Полтавщини до
Таврійської губернії прибули 3000 косарів, які займалися заготівлею
сіна.
Війна й епідемії спричинили масу поранених і хворих.
У Криму не вистачало госпіталів, тому їх евакуйовували в
південноукраїнські землі. Тисячі людей надавали допомогу пораненим у
містах Південної України, де були розташовані шпиталі і лазарети – уся
південна Україна стала схожою на велетенський госпіталь.
Так, у жовтні 1854 р. майже півтори тисячі військових були вивезені в
Мелітопольський повіт. Тільки з травня по серпень 1855 р. було вивезено
44 тис. осіб. Того ж року вінницький купець Беренштейн, який виграв
підряд, транспортував із Криму хворих і поранених, використовуючи для
цього 1400 однокінних возів, найнятих по всьому Поділлі.
Географія госпіталів Кримської армії (окрім, власне, кримських), була
такою: Генічеськ, Велика й Мала Знам’янки, Мелітополь, Олександрівськ,
Берислав, Олешки, Харків, Чугуїв, Слов’янськ, Золотоноша, Павлоград,
Переяслав, Прилуки, Ромни, Херсон, Миколаїв, Нікополь, Кременчук тощо [18].
Оскільки у госпіталях не вистачало військових лікарів, то там
працювали звичайні лікарі й фельдшери з Катеринославської,
Чернігівської, Полтавської й Харківської губерній. Німецькі й болгарські
колоністи, ногайці півдня України приймали на лікування в своїх
поселеннях тисячі поранених, забезпечуючи їхнє харчування. Україна постачала кримський фронт не тільки продовольством, фуражем, порохом і ядрами, а й значними сумами пожертв.
Тисячі жителів України робили особисті внески на військові потреби. В
кожній губернії збирали кошти до фонду захисників Севастополя. У
вересні 1854 р. зібрання повітових предводителів Харківської губернії
передало на військові потреби армії 40 тис. рублів сріблом.
На Волині за лютий 1855 р. пожертвували 113 тис. руб. для хворих і
поранених. Значні грошові надходження надійшли від приватних осіб із
Одеси, Херсона, Чернігівщини й Полтавщини.
Граф А. Бобринський передав на користь захисників Криму понад 200 пудів цукру та 142 пуди меду.
Значну суму було вилучено на потреби поранених із організованої в
січні 1855 р. в Харківському університеті благодійної виставки картин
видатного художника Івана Айвазовського.
"Після бурі" – одна з картин Івана
Айвазовського, яку придбав відомий слобожанський меценат Алфьоров і
пізніше передав свою колекцію Харківському університету (фрагмент)
Крім цього, мешканців півдня України
зобов’язали утримувати російські війська. Селяни систематично отримували
наряди на побудову мостів, доріг, гребель. Також селяни прикордонних
губерній змушені були нести цілодобові караули на кордоні.
Населення українського півдня в час війни зовсім не могло займатися польовими роботами, отож багато господарств розорилися [19].
Наслідки війни для України були тяжкими і вкрай
неоднозначними. З одного боку, зазнавши великих втрат у війні, Україна
не отримала якихось зрушень, як у напрямку відновлення національного
суверенітету чи автономії, так і в соціальному становищі.
Водночас, Кримська війна прискорила кризу самодержавства, у
Російській імперії ліквідується кріпацтво, інтенсивно розвивається
промисловість і транспорт.
У колах української інтелігенції та й усього населення України зростає національна самосвідомість, поширюється просвітницький українофільський рух, на що російське самодержавство відповіло новими антиукраїнськими заходами і спробами викоренити усе українське (валуєвський циркуляр, емський указ тощо).
Подальші долі більшості героїв і учасників цієї війни залишаються
невідомими – історія стирає пам’ять про минуле так само, як хвилі
знищують написи на морському піску.
Нагадування про героїв тієї війни виникають так само несподівано, як
старі уламки затонулого корабля. Та фотографія з бородатими українськими
ветеранами Кримської війни нагадує нам про небезпечність стереотипів і
міфів: завжди знайдеться той, хто скористається історією для
маніпуляції.
Дійсність зазвичай дещо складніша за міфи: Україна була безпосередньою учасницею і в певному сенсі – жертвою Кримської війни, аСевастополь варто вважати містом бойової слави і звитяги українців, аж ніяк не меншою мірою, ніж росіян або ж англійців, французів чи турків.
Кожен із цих народів демонстрував героїзм у тій війні. Але тільки
росіяни використовують Кримську війну для виправдання неоімперіалізму.
ДЖЕРЕЛА та ЛІТЕРАТУРА:
1. 15 липня 2013 р. Міністр оборони України видав наказ № 484 "Про
внесення змін до наказу Міністра оборони України від 16.07.2010 № 374",
згідно з яким ліквідовувалися філії Національного військово-історичного
музею України – Військово-морський музейний комплекс "Балаклава" та
Військово-морський музей України – і створювалася єдина філія у
м. Севастополь – Центральний військово-морський музей України, до складу
якого увійшли два музейні комплекси – Музейний комплекс "холодної
війни" (головний офіс) та Музейний комплекс "Михайлівська батарея".
2. Кримська війна 1853–1856 рр. та Україна // http://www.litopys.com.ua/encyclopedia/krimska-v-yna-1853-1856-rr-ta-ukra-na/krimska-v-yna-1853-1856-rr-ta-ukra-na-3/
3. Ляхович А. Крымская война 1853–1856 / А. А. Ляхович // Советская
военная энциклопедия. В 8-ми т. – Т.4. – М.: Воениздат, 1979. – С.490.
4. Волковинський В. Україна у Кримській війні 1853–1856 рр. (до
150-річчя Східної війни) / В. М. Волковинський, О. П. Реєнт. – К.: Ін-т
історії України НАН України, 2006. – С.136-137.
5. Ляхович А. Крымская война 1853–1856 / А. А. Ляхович // Советская
военная энциклопедия. В 8-ми т. – Т.4. – М.: Воениздат, 1979. – С.490.
6. Складено на основі: Крымская (Восточная) война 1953–1856 гг. // http://krymology.info/index.php#cite_note-64
7. Кравець А. Письменник та військовий діяч "Кримської війни" Міхал
Чайковський / А. Кравець // "Кримська війна": історія та уроки.
1853–1856 рр. / Мат-ли Міжнарод. наук. військово-історичної конференції,
27–29 вересня 2013 р., м. Севастополь. Зб-к наук. праць. – К.: НВІМУ,
2013. – С.107-110.
8. Волковинський В. Україна у Кримській війні 1853–1856 рр. (до
150-річчя Східної війни) / В. М. Волковинський, О. П. Реєнт. – К.: Ін-т
історії України НАН України, 2006. – С.59, 72.
9. Ляшук П. Кримська війна по-українськи / П. Ляшук // Україна молода. – 2006. – 3 березня (№ 41).
10. Рева Л. Тарас Шевченко і Крмська війна 1853–1856 рр. / Л. Рева //
"Кримська війна": історія та уроки. 1853–1856 рр. / Мат-ли Міжнарод.
наук. військово-історичної конференції, 27–29 вересня 2013 р.,
м. Севастополь. Зб-к наук. праць. – К.: НВІМУ, 2013. – С.143.
11. Романюк І. Легенда оборони Севастополя – матрос із Вінниччини
Петро Кошка / І. Романюк // "Кримська війна": історія та уроки.
1853–1856 рр. / Мат-ли Міжнарод. наук. військово-історичної конференції,
27–29 вересня 2013 р., м. Севастополь. Зб-к наук. праць. – К.: НВІМУ,
2013. – С.145
12. Волковинський В. Україна у Кримській війні 1853–1856 рр. (до
150-річчя Східної війни) / В. М. Волковинський, О. П. Реєнт. – К.: Ін-т
історії України НАН України, 2006. – С.115-116.
13. Винокуров В. Бриньковские пластуны в Крымской войне /
В. В. Винокуров
//http://brinkov-stanica.narod.ru/01_brinkov/05_dorev-istor/06_dorev-plastunKrimVoina.htm
14. Соколюк С. Українці у Кримській (Східній) війні 1853–1956 років /
С. Соколюк // Воєнна історія. – 2009. – № 2 (44); Касьяненко М.
Севастополь – місто чиєї слави? / М. Касьяненко // День. – 2003. – 11
липня.
15. Ляшук П. Кримська війна по-українськи / П. Ляшук // Україна молода. – 2006. – 3 березня (№ 41).
16. Волковинський В. Україна у Кримській війні 1853–1856 рр. (до
150-річчя Східної війни) / В. М. Волковинський, О. П. Реєнт. – К.: Ін-т
історії України НАН України, 2006. – С.139; Тарле Е. Крымская война /
Е. В. Тарле. В 2-х т. – М.: АСТ, 2004. – Т. 2. – с.503.
17. Соколюк С. Українці у Кримській (Східній) війні 1853–1956 років / С. Соколюк // Воєнна історія. – 2009. – № 2 (44).
18. Ігнатьєва Т. Залучення українських земель в реалізацію
геополітики Російської імперії періоду Миколи І (1825–1855 рр.) /
Т. В. Ігнатьєва // Вісник Кам’янець-Подільського національного
університету імені Івана Огієнка. Історичні науки. Вип. 4. – Кам.-Под.,
2011. – С.576-577; Ляшук П. Кримська війна по-українськи / П. Ляшук //
Україна молода. – 2006. – 3 березня (№ 41).
19. Волковинський В. Україна у Кримській війні 1853–1856 рр. (до
150-річчя Східної війни) / В. М. Волковинський, О. П. Реєнт. – К.: Ін-т
історії України НАН України, 2006. – С.153.
Матеріал підготовлений Українським інститутом національної пам’яті в рамках проекту "Наш Крим"
З кожним днем російські ЗМІ дозволяють собі все більше брехливих повідомлень про події в Україні. Спекулювати почали навіть людськими життями і смертельними трагедіями. До вашої уваги — 20 найогидніших прикладів брехні російських ЗМІ, блогерів і користувачів соцмереж.
1. Начебто поранений у Донецьку хлопчик виявився сирійською дитиною
Найпоширенішою серед російських ЗМІ є спекуляція на дітях. Так у своєму Twitter 27 травня цього року журналістка російського каналу LifeNews Ерміна Котанджян опублікувала фото 8-річного хлопчика, який начебто загинув від рук українських військових в аеропорту Донецька. Більше того, вона посилається на фейкову сторінку "прокурора" Криму Наталії Поклонської.
Раніше цим же фото спекулювали деякі російські ЗМІ: хлопчика буцімто поранили 10 травня у Слов'янську.
Тільки от насправді фото не має стосунку ні до подій у Донецьку, ні до подій у Слов'янську. Воно було зроблене рік тому, у квітні 2013-го у сирійському Алеппо, коли місто і його мирних мешканців обстріляли урядові війська Башара Асада.
2. Кадром із фільму проілюстрували новини з Донбасу
Блогери і користувачі соцмереж активно поширювали фото маленької дівчинки, яка у сльозах сидить біля убитої жінки, позиціонуючи його як фото подій на Донбасі.
Насправді ж, це зовсім не фото реальних подій, а кадр з білорусько-російської стрічки 2010-го року "Брестская крепость".
3. Жінку, яка розповіла про звірства Путіна, видали за ненависницю "київської хунти"
Ролик "Фрагмент звернення до Київської хунти матері вбитого українського військового" з'явився у соцмережі "Однокласники". Жінка — мати українського військового із Сум Олександра Анищенка, за національністю росіянина, який загинув від рук терористів 5 травня цього року.
Вона звертається не до київської влади, а до російського президента Володимира Путіна, звинувачуючи його у смерті сина. "Звернення до В. Путіна матері росіянина, вбитого російскими найманцями у Слов'янську” — ось справжній ролик-звернення жінки.
Російська брехня
Справжнє звернення жінки
4. Трупи мексиканських наркоторговців видали за українських військових
Низка російських ЗМІ, журналістів і блогерів опублікували фото буцімто з моргу Слов'янська із трупами українських військових й бійців Нацгвардії і "Правого сектору". Їх начебто повинні "закопати" без ідентифікації.
Насправді ж фото зробив журналіст видання АР 5 років тому (18 лютого 2009 року) у морзі одного із міст Мексики. Тіла — результат сутичок наркокартелів.
5. Жорстокості із Дагестану назвали жахами Донбасу
Ще один жахливий обман: російські ЗМІ показали, нібито українські військовослужбовці скидують мертві тіла із військової машини 3 травня цього року. Відео насправді ж було відзняте значно раніше і не в Україні. На ролику — Дагестан у листопаді 2012-го і назва його — "Публічні звірства Кафірів над тілами Шахідів".
Відео 18+
Російська брехня
Дагестан
6. Убитий чоловік із Кабардино-Балкарії "став українцем"
Аби "продемонструвати" жорстокість українських військових у Слов'янську, телеканал "Россия 1" вирішив довго не думати і проілюструвати відео дворічної давності з Кабардино-Балкарії (Північний Кавказ). Згодом, коли це відео набуло розголосу і стало в Україні предметом обурення, заступник гендиректора ВДТРК Дмитро Кисельов назвав використання цих кадрів випадковою помилкою.
7. Прибрали "Аллах акбар" і показали Сирію замість Донецька
Російський журналіст Максим Руднєв виклав на Youtube відео, на якому збивають вертоліт. Підписав — "Проросійські активісти із стріляниною штурмують військовий аеродром у Краматорську. Вертоліт ВПС України хотів здійснити посадку на аеродромі, але його обстріляли невідомі". Насправді ж на відео — кадри з Сирії. Тамтешні повстанці опублікували відео, на якому бойова операція батальйону Вільної сирійської армії біля Алеппо. Хтось з бойовиків випускає ракету "земля-повітря" по вертольоту ВПС Сирії.
Російська брехня
Збитий вертоліт у Сирії
8. Сирія знову стала Донбасом
В інтернеті також набирає обертів відео "28 05 2014 Донецьк. Ополченці підірвали ЗРК терористів (української Нацгвардії)".
Тільки от справжня дата цього відео: 15 травня 2014-го і трапилося це у Сирії. Російські ЗМІ знову примудрилися прибрати вигуки "Аллах акбар" і видати кадри за Донецьк.
Російська брехня
Події у Сирії
9. Російські ЗМІ придумали страшну історію про спалених вірян
Серед російських ЗМІ, зокрема у виданні "Известия", поширилася інформація, що у донецькому аеропорту згоріли віряни, які прийшли на летовище 28 травня, "аби не допустити кровопролиття". Таку інформацію видання поширило із посланням на "віце-прем'єра" так званої "ДНР" Андрія Пургіна.
Згодом у Донецькій єпархії спростували саму ходу вірян до аеропорту, а відтак і їхнє спалення. Про це першим написав у соцмережах протоієрей Георгій Гуляєв, прес-секретар Донецької єпархії.
10. Розбомблений Бєлград став Донбасом
У соціальних мережах проросійські блогери, журналісти і просто "активісти" поширювали фото розбомбленого ще 10 років тому Бєлграду (тоді — території Югославії, тепер — Сербії), тільки от позиціонували його наслідком дій української армії.
11. Аварію у Квебеку назвали вибухами у Слов'янську
Групи сепаратистів у соцмережах поширили яскраву картинку про начебто потужні вибухи у Слов'янську, більше того, нібито у житлових кварталах, апелюючи до безпеки жінок і дітей. Кричущі тексти у супроводі до картинки поширилися на всі мережі.
Тільки на фото насправді — наслідки аварії залізничного складу з паливом у канадському Квебеку у 2013 році.
12. За даними російських ЗМІ, Львівщина відтепер межує з РФ
Журналісти російського "Першого каналу" так загорілися ідеєю показати буцімто черги з українських біженців на кордонах між Росією та Україною, що показали село Шегині, що на Львівщині, яка межує із Польщею.
13. П'яниця став "активістом" так званої "ДНР"
На Youtube 8 травня з'явилося відео, на якому чоловік падає із височенної труби. Опис відео каже, що "активіст" самопроголошеної "ДНР" хотів повішати прапор "республіки" на трубі, а його убив снайпер — чути навіть звук пострілу.
Відео ж взагалі не має стосунку до "ДНР", адже було відзняте ще наприкінці 2013-го. На сайті "Очевидец" навіть розміщений матеріал, який доводить, що це — не сепаратист, а нетверезий чоловік, який виліз на 30-метрову трубу на території котельні (яка не діє) й стрибнув з неї. В оригіналі пострілу немає.
Відео 18+
Відео про буцімто "активіста "ДНР"
Відео 2013 року
14. Козака Гаврилюка з Майдану назвали російським диверсантом
Активно сепаратисти поширюють й надуману інформацію про те, що буцімто козак з Євромайдану Михайло Гаврилюк став сепаратистом і тепер орудує на Донбасі. Навіть порівняльні таблиці уже склали. Але прорахувалися із зачіскою: сепаратист (ім'я якого Євген Пономарьов, який, до речі, активний у соцмережах) — майже лисий, тоді як у Гаврилюка — козацький чуб. Та й зморшки на чолі у диверсанта немає. Очевидно, "ідентифікували" по папасі.
А от і сторінка диверсанта з Росії Пономарьова ВКонтакте.
15. Збитий безпілотник із Нагірного Карабаху показали у Донецьку
Російські ЗМІ поширили фото буцімто збитого у Донецькій області сепаратистами українського безпілотного літака-розвідувача.
Згодом з'ясувалося, що на фото — літак, збитий раніше у Нагірному Карабасі.
16. Російські ЗМІ часто самі собі перечать
Деякі російські видання настільки непередбачувані, що подають різні новини у стрічки різних міст. Приміром, новини на київську і московську аудиторії подають у кардинально різних контекстах.
17. Тренер з фітнесу став бойовиком "Правого сектору"
Феєричне за брехнею видання LifeNews першим дізнається про бійців "Правого сектору", які буцімто приїхали на Донбас для дестабілізації ситуації. Один із таких "українських націоналістів", "упійманих" на Донбасі, — насправді фітнес-тренер з Києва. Донецькі сепаратисти ж представили його Віталієм Ковальчуком — бійцем "ПС" з Вінниці.
Насправді Ковальчук працює у столичному спортклубі GymFit, на сайті якого можна знайти його фото та інформацію про парубка.
18. Росія бреше, що українські військові тренуються стріляти на жінках
Ще одна відверта брехня, яка навіть не піддається коментуванню. На одній з прес-конференцій російський президент Володимир Путін сказав про українських військових: "Нехай лише спробують стріляти в дітей і жінок". Зрештою, інформацію про те, що російські диверсанти стріляють з-за спин жінок і дітей підтверджують десятки очевидців.
LifeNews намагалися аргументувати такі дані питаннями з психологічної анкети для українських військових, на які вони відповідають перед поїздкою на Донбас. Але журналісти видання, які, очевидно, погано володіють українською мовою, не прочитали уважно запитання. Мова йде про готовність стріляти не "у жінок", а "за присутності жінок".
19. Літак ООН у Конго дивним чином "передислокувався" в Україну
Ті ж невгамовні LifeNews опублікували фото вертольота ООН, який у рамках АТО начебто використовує українська армія. А пан Лавров (глава російського МЗСу) навіть попросив світову спільноту розслідувати цей буцімто "факт".
Згодом один із "героїв" фейкового сюжету, начальник командного пункту армійської авіації Сухопутних військ, чернігівський підполковник Сергій Шаповалов, розповів, що насправді на кадрах — миротворча місія України в Конго.
"Цей сюжет півторарічної давності, коли я повернувся після першої ротації з Конго. Там виходить, на ті слова, які я говорю, щодо виконання завдань 18 загону, який і зараз виконує ті ж завдання без зміни, чомусь накладені кадри бойових дій в Слов’янську. А по-друге, я точно знаю, що у нас по прильоту військових наших бортів з місії ООН символіка вказаної організації зафарбовується і не використовується на території України", — аргументував офіцер.
20. Феєрія зомбування і брехні на російському ТБ
Ну і як зразок зомбування й дезінформації: російське шоу підготувало програму "Злі духи Майдану: Містика українського погрому". Програму відзняли одразу після окупації Криму: брешуть про "референдум", називають Майдан сектою, греко-католицьку церкву штабом нацистів і всілякими способами показують свою ненависть і страх до, як називають у РФ, "бандерівців".
%2BFacebook.jpg)
Доктор історичних наук, екс-співробітник французького МЗСАнтуан АРЖАКОВСЬКИЙ:
