Документи про заборону української мови (XVII – XX ст.)
У світовій історії жодна мова не зазнала такого страшного нищення від сусідів-ворогів, як українська.
Ніна Вірченко, доктор фізико-математичних наук, професор НТУУ «КПІ», академік АН ВШ України, заслужений працівник освіти України, зібрала напевно найбільшу низку документів, які у хронологічній послідовності засвідчують нищення української мови і поляками, і росіянами, і більшовиками-комуністами:
1626 рік
Київський митрополит Йосиф Краківський склав акафіст до Святої Варвари. Москва дозволила, але за умови його перекладу російською мовою. Синод наказав Київському митрополитові позбирати з усіх церков України книги старого українського друку, а замість них завести московські видання.
1627 рік
Указом царя Михайла Федоровича Романова, та патріарха Московського Філарета, що був його батьком і співправителем, наказано було книги українського друку зібрати й спалити.
1662 рік
Наказ царя Олексія з подання патріарха Московського спалити в державі геть усі примірники надрукованого в Україні «Учительного Євангелія» К. Ставровецького.
1667 рік
Андрусівська угода. Укладаючи договори з поляками, цар Олексій ставив такі вимоги стосовно українських книг, їх авторів та видавців: «Все те, в которых местностях книги печатаны и их слагатели, також печатники, или друкари, смертью казнены и книги собрав сожжены были, и впредь чтобы крепкий заказ был бесчестных воровских (саме таку назву дано українським книжкам) книг никому с наших королевского величества подданых нигде не печатать под страхом смертной казни».
1669 рік
Після Люблінської унії, гоніння на українські книжки, надруковані на території, підвладній Польському королівству.
1672 рік
Указ про заборону тримати в себе вдома на території Польщі відкрито чи таємно українську книгу.
1677 рік
Наказ патріарха Іоакима видерти з українських книжок аркуші «не сходные с книгами московскими».
1689 рік
Заборонено Києво-Печерській Лаврі друкувати книги без патріаршого дозволу:
«... к нам первее неприслав, отнюдь бы вам не дерзати таковых книг новослагаемых печатати...».
Обмеженнями чи забороною книгодрукування Московія намагалася понизити рівень освіти та науки в Україні, знищити національний дух у культурі, побуті, суспільних відносинах.
«Первая цензура в России была заведена специально для изданий малорусской печати», - так було визнано в Указі 1905 р. «Об отмене стеснений малорусскаго печатного слова».
1690 рік
Засудження й анафема Собору РПЦ на «киевския новыя книги» П. Могили, К. Ставровецького, С. Полоцького, Л. Барановича, А. Радзивиловського та інших.
1693 рік
Лист патріарха Московського до Києво-Печерської Лаври про заборону будь-яких книг українською мовою.
1696 рік
Ухвала Польського Сейму про запровадження польської мови в судах і установах Правобережної України.
1709 рік
Цар Петро І примусив скоротити число студентів Києво-Могилянської академії з 2000 до 161, а кращим науково-просвітницьким силам звелів перебратися з Києва до Москви.
Серед них були Інокентій Гізель, Іоанникій Галятовський, Лазар Баранович, Дмитро Ростовський (Туптало), Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Симеон Полоцький та багато інших.
Саме вони відіграли головну роль у розвитку культурного життя тодішньої Московії.
Указ про обов'язковість цензурування до друку українських книжок у Москві. «Українці принесли з собою всю свою велику культуру, її вплив одбився на Москві на всьому житті: будівлі, малюванні, одежі, співах, музиці, звичаях, на праві, літературі і навіть на самій московській мові. Все життя складалося тоді так, що ставало неможливим прожити без українця. Всяких ремісників доставали з України».
(І. Огієнко. «Українська культура»)
1713 рік
Московія наказом Петра І привласнює собі нашу назву Русь (грецька назва Руси звучить як «Росія»). У такий спосіб завжди ворожі до Руси-України московити, основу яких складали угро-фінські та тюркські племена, підміною понять, тобто шахрайством, привласнюють собі нашу тисячолітню історичну та духовну спадщину.
1720 рік
Наказ царя Петра І: «В Киево-Печерской и Черниговской типографиях вновь книг никаких не печатать... старые книги справливать прежде печати, дабы... особливого наречия в оных не было».
20 грудня 1720 року
Петро І видав указ київському губернському князю Голіцину, щоб: «...во всех монастырях, остающихся в Российском государстве, осмотреть и забрать древние жалованные грамоты и другие куртиозные письма оригинальные, а также книги исторические, рукописные и печатные».
1721 рік
Наказ про цензурування українських книжок.
1724 рік
Московська цензура наклала тисячу рублів штрафу на архімандрита Києво-Печерської Лаври за те, що там була надрукована церковна книга «Триодь» «не совсем с великороссийским сходная».
Чернігівську друкарню Синод наказав перевести в Москву, тобто просто загарбав.
1729 рік
Наказ Петра II переписати з української мови на російську всі державні постанови і розпорядження.
1740 рік
Російська імператриця Анна Іванівна створила правління гетьманського уряду під керівництвом московського князя Олексія Шаховського і запровадила російську мову в діловодстві на території України.
Переписи 1740-1748 років свідчать, що в семи полках Гетьманщини було більше тисячі шкіл, і майже всі з них із викладанням українською мовою.
1748 рік
Наказ Петербурзького Синоду Київському митрополитові Самуїлу Милославському запровадити в Києво-Могилянській академії та в усіх школах України викладання російської мови, в результаті чого на Лівобережжі зникло 866 українських шкіл.
1750 рік
Після скасування Канцелярії міністерського правління малоросійських справ у місті Глухові з неї вилучено та перевезено до Росії справи таємного діловодства.
Документи архіву Запорозької Січі, знайдені під час «розорення Січі генерал-поручиком Текелією у скрині під престолом січової церкви», опинились у Московському відділенні загального архіву Головного штабу.
1755, 1766, 1775, 1786 роки
Заборони Синоду друкувати українські книжки.
Протягом другої половини 18 сторіччя та першої половини 19-го сторіччя видавнича справа в Україні була спаралізована.
Як наслідок, у 1847 році в Україні була надрукована лише одна книжка, у 1848 — три, 1849 — дві2, 1850 — одна, 1851 — дві, 1856 — п’ять.
1759 рік
Синод видав розпорядження вилучити з шкіл українські букварі.
1763 рік
Указ Катерини II про заборону викладати українською мовою в Києво-Могилянській академії.
1764 рік
Інструкція Катерини II князеві О. Вяземському про русифікацію України, Прибалтики, Фінляндії та Смоленщини, «якщо розумні люди будуть обрані начальниками цих провінцій. Коли ж у Малоросії не буде гетьмана, то треба намагатися, щоб час і назва гетьманів зникли...».
Скасування Катериною II українського гетьманства, а з ним — ліквідація українських навчально-культурних закладів та усунення від влади українськомовних чиновників.
1764 рік
Ліквідація Катериною II козацького устрою на Слобожанщині та козацьких шкіл.
1765 рік
Синод видав суворий указ Києво-Печерській Лаврі друкувати лише ті книги, які в московській друкарні друкуються і схвалені Синодом.
1769 рік
Заборона Синоду РПЦ друкувати та використовувати українські букварі.
Наказ Синоду, за яким українські книжки по церквах було замінено московськими.
1775 рік
Зруйнування Запорозької Січі та закриття українських шкіл при полкових козацьких канцеляріях.
13 березня 1777 року
Помирає від переслідувань та злигоднів геніальний український композитор, академік Болонської музичної академії Максим Березовський, який народився у 1745 році у Глухові.
Після цього царська влада забороняє виконувати твори Березовського й знищує багато його рукописів.
1780-1783 роки
Перше закріпачення українських селян на окупованих Росією землях України.
Порівняйте: у 1771 році у Криму татари скасували рабство, у 1780 році, в Австрійській імперії було скасовано панщину.
1780 рік
Спалення книгозбірні Києво-Могилянської академії, що збиралася понад 150 років і була однією з найбагатших бібліотек України.
1782 рік
Катерина II створила комісію для заведення в Росії «народних училищ», завданням якої було запровадження єдиної форми викладання російської мови в усіх навчальних закладах імперії.
1784 рік
За розпорядженням Синоду митрополит Київський наказав, аби в усіх церквах дяки та священики читали молитви та правили службу Божу «голосом, свойственным российскому наречию».
Синод наказує митрополитові Київському та Галицькому Самуїлу карати студентів та звільняти з роботи викладачів Києво-Могилянської академії за вживання неросійської мови.
1784 рік
Наказ Катерини II по всіх церквах імперії правити службу Божу російською мовою.
Російську мову запроваджено в усіх школах України.
1785 рік
Синод знову наказує митрополитові Київському контролювати Лаврську друкарню, щоб ніякої різниці з московським виданням не було, а в Києво-Могилянській академії негайно запровадити систему навчання, узаконену для всієї імперії.
1789 рік
Розпорядження Едукаційної комісії Польського Сейму про закриття всіх українських навчальних закладів.
У Петербурзі з ініціативи Катерини II видано «Порівняльний словник усіх мов», у якому українська мова значиться як: «російська, спотворена польською».
1804 рік
Було видано царський указ, яким заборонялося навчання українською мовою. Результати національного гніту одразу позначились на стані освіти в Україні: уже перепис 1897 р. показував, що на 100 осіб було лише 13 письменних.
1808 рік
Закриття «Студіум рутенум» — українського відділення Львівського університету.
1817 рік
Запровадження польської мови в усіх народних школах Східної Галичини.
1833 рік
Московські солдати за наказом з Петербурга в один і той же день конфіскували в усіх мечетях Криму письмові документи, книги, історичні манускрипти татарською, турецькою та арабською мовами, серед яких було багато матеріалів про стосунки України з південними народами.
На центральних площах запалали багаття.
«...У XVIII сторіччі Дике Поле затопило Крим новою хвилею варварів... Ці варвари — московити...».
(поет Максиміліан Волошин).
1834 рік
Заснування Київського університету з метою так званої русифікації «Юго-Западного края».
1839 рік
Ліквідація української греко-католицької Церкви на окупованій Росією Правобережній Україні.
Сотні християн і багато священиків було вбито, а 593 з них заслано до Сибіру.
Замість них прислали московських «батюшок», чиновників-наглядачів у рясах.
1847 рік
Розгром Кирило-Мефодіївського товариства і наказ цензорам суворо стежити за українськими письменниками, «не давая перевеса любви к родине над любовью к отечеству».
1847-1857 роки
Десятирічна солдатська каторга із «забороною малювати і писати» для геніального поета, митця й мислителя Тараса Шевченка.
1853 рік
Покалічено видання «Літопису» Граб'янки.
1859 рік
Міністерством віросповідань та наук Австро-Угорщини в Східній Галичині та Буковині українську абетку замінено латинською.
1862 рік
Закриття на Наддніпрянщині безплатних недільних українських шкіл для дорослих.
Припинено видання українського літературного та науково-політичного журналу «Основа».
1863 рік
Циркуляр міністра внутрішніх справ Російської імперії П. Валуєва про заборону видання підручників, літератури та книг релігійного змісту українською мовою, якої «не было, нет и быть не может».
1864 рік
Прийняття в Росії Статуту про початкову школу, за яким навчання має провадитись виключно російською мовою. Після судової реформи
1864 рік
До Москви було вивезено з території України тисячі пудів архівних матеріалів.
Згідно з обіжником Міністерства юстиції від 3 грудня 1866 р. туди потрапила велика кількість документів ліквідованих установ із Волинської, Київської, Катеринославської, Подільської, Херсонської та Чернігівської губерній.
1869 рік
Запровадження польської мови як офіційної в закладах освіти й адміністрації Східної Галичини.
Закон, згідно з яким чиновникам усіх відомств у Російській імперії призначалася значна доплата за русифікацію.
1870 рік
Роз'яснення міністра освіти Росії Д. Толстого про те, що «кінцевою метою освіти всіх інородців, незаперечно повинно бути "зросійщення».
1874 рік
В Росії запроваджено статут про початкові народні школи, в якому підтверджено, що навчання має провадитись лише російською мовою.
1876 рік
Імператор Олександр II видав Емський указ про заборону ввозити до Росії будь-які книжки і брошури, написані «малоросійським наріччям», друкувати оригінальні твори та переклади українською мовою, влаштовувати сценічні вистави, друкувати українські тексти до нот і виконувати україномовні музичні твори.
Указ про зобов'язання «прийняти як загальне правило», щоб в Україні призначалися вчителі-московіти, а українців спроваджувати на учительську роботу в Петербурзькому, Казанському й Оренбурзькому округах.
Це «загальне правило» по суті діяло і за радянської влади - аж до проголошення Україною незалежності в 1991 році.
Як наслідок, за понад 100 років з України у такий спосіб було виселено кілька мільйонів української інтелігенції, а в Україну «відряджено» стільки ж росіян.
1876-1880 роки
Українських учених та педагогів М. Драгоманова, П. Житецького та багатьох інших звільнили з роботи за наукові праці з українознавства, а П. Лободоцького, лише за переклад одного речення з Євангелія українською мовою.
«Немедленно выслать из края Драгоманова и Чубинского как неисправных і положительно вредных в крае агитаторов... с воспрещенмем въезда в Южные губернии и столицы, под секретное наблюдение».
1881 рік
Заборона викладання у народних школах та виголошення церковних проповідей української мовою.
1884 рік
Заборона Олександром III українських театральних вистав у всіх «малоросійських губерніях».
1888 рік
Указ Олександра III про заборону вживання української мови в офіційних установах і хрещення українськими іменами.
1889 рік
У Києві на археологічному з'їзді дозволено читати реферати всіма мовами, крім українською.
1892 рік
Заборона перекладати книжки українською мовою з російської.
1895 рік
Заборона головного управління в справах друку видавати українські книжки для дітей.
1896 рік
Б. Грінченко в одному з часописів писав: «Українські національні згадки, українську історію викинено з читанок шкільних... А замість історії вкраїнської скрізь історія московська викладається так, мов би вона нашому чоловікові рідна. Та ще й яка історія! Що стукнеш, то скрізь хвали та гімни земним божкам: Павлові, Миколі, Катерині, Петрові: хвали Суворовим, Корниловим, Скобелєвим і всій російській солдатчині! Тут усякі «подвиги» рабської вірности».
1900 рік
Цензура вилучає з текстів такі слова, як «козак», «москаль», «Україна», «український», «Січ», «Запоріжжя» та інші, які мають український національно-символічний зміст.
1903 рік
На відкритті пам'ятника І. Котляревському у Полтаві заборонено промови українською мовою.
1905 рік
Кабінет міністрів Росії відхилив прохання Київського та Харківського університетів скасувати заборони щодо української мови.
Ректор Київського університету відмовив 1400 студентам у відкритті чотирьох кафедр українознавства з українською мовою викладання, заявивши, що університет — це «загальнодержавна інституція», і в його стінах не може бути жодної мови, крім російської.
1905- 1912 роки
Міністерство освіти Російської імперії закрило 12 приватних гімназій, звільнило 32 директорів та 972 учителів, 822 учителів «перевело» до інших шкіл за намагання запровадити у викладанні українознавчу тематику.
1906-1907 роки
Закриття «Просвіти» в Одесі та Миколаєві.
1908 рік
Через чотири роки після визнання Російською академією наук української мови таки «мовою» Сенат оголошує україномовну культурну й освітню діяльність шкідливою для імперії.
1910 рік
Закриття за наказом уряду Столипіна всіх українських культурних товариств, видавництв, заборона читати лекції українською мовою, створювати будь-які неросійські клуби.
1910-1914 роки
Закриття «Просвіти» у Києві, Чернігові, Катеринославі (Січеславі).
1911 рік
Постанова VII дворянського з'їзду в Москві про російськомовну освіту й неприпустимість вживання інших мов у навчальних закладах Росії.
1914 рік
Заборона відзначати 100-літній ювілей Тараса Шевченка.
Указ Миколи II про заборону всієї української преси, у зв’язку з початком війни.
1914-1916 роки
Кампанія русифікації в окупованій Східній Галичині, заборона українського друку, освіти, Церкви.
1914 рік
Доповідна записка полтавського губернатора фон Баґовута міністрові внутрішніх справ Російської імперії, яка дає найповніше уявлення про ставлення імперської влади до української проблеми в Україні.
Ці настанови діяли за царів, генеральних секретарів і фактично не втратили сили й по сьогодні, за наявністю «незалежної» України.
До 1917 року всім чиновникам в Україні платили 50% надбавки до заробітної платні за «обрусение края».
Доклад полтавского губернатора фон Багговута Министру внутренних дел «О мерах против украинского народа»:
1.Привлекать на должности учителей по возможности только великороссов.
2.На должности инспекторов и директоров народных училищ назначать исключительно великороссов.
3.Всякого учителя, проявляющего склонность к украинскому, немедленно устранять.
4.Составить правдивую историю малорусского народа, в которой разъяснить, что «Украина» — это «окраина» государства в былые времена.
5.Установить обязательные экскурсии учащихся всех учебных заведений в Москву, Нижний Новгород и другие исторические местности, но не в Киев.
6.Совершенно не допускать общеобразовательных курсов для учащихся.
7.Обратить особое внимание на сельское духовенство и его политические убеждения.
8.Благочинных назначать с особым разбором.
9.Во главе епархий ставить архиреев исключительно великороссов, притом твердых и энергичных.
10.Оказать самое крутое давление на тех из священников, которые заражены украинофильством.
11.Епархиальных наблюдателей за школами назначать исключительно из великороссов.
12.Обратить особое внимание на семинарии и ставить во главе их ректорами исключительно великороссов, удаляя других.
13.Учебный персонал должен быть исключительно из великороссов.
14.За семинарии нужно взяться и искоренить гнездящийся в них дух украинства.
15.Необходимо субсидировать некоторые газеты в Киеве, Харькове, Полтаве, Екатеринославе и т.д. с целью борьбы против украинцев.
16.В газетах доказывать тождество великороссов с украинцами и объяснить, что малорусский язык образовался путем полонизации в прежние времена русского языка.
17.Разъяснить, что «Украина» — означает окраину Польши и России и что никогда украинского народа не было.
18.Доказывать необходимость великорусского языка как общегосударственного и литературного и что малорусский, как простонародный, не имеет ни литературы, ни будущности.
19.Всеми способами искоренять употребление названий «Украина», «украинский».
20.Стараться, чтобы евреи не примкнули к украинскому движению, выселять их из сельских местностей, не образовывать новых местечек и мешать экономическому росту еврейства. Вообще не допускать на разные должности людей, которые когда-либо хотя бы в отдаленном прошлом имели соприкосновение с украинским элементом.
1916 рік
Закриття колоніальною владою «Просвіти» в Кам'янець-Подільському.
1918 рік
Звіряча розправа московсько-більшовицьких військ з 300 українськими героями — київськими гімназистами та студентами, що під Крутами стали на захист своєї вітчизни України.
Майже всі юнаки полягли геройською смертю на полі бою, а захоплених у полон розстріляли.
Перед розстрілом гімназист Григорій Пипський почав співати: «Ще не вмерла України...», а за ним і всі приречені на смерть.
26 січня 1918 року
Захопивши Київ, московсько-більшовицькі інтервенти за кілька днів розстріляли 5000 осіб, які розмовляли українською мовою, носили український національний одяг або у кого в хаті висів портрет Т. Шевченка...
За час перебування в Києві більшовики не тільки зруйнували багато будинків, але також знищили безцінні культурні, мистецькі, архітектурні та інші надбання й вимордували тисячі ні в чому невинних людей.
1919 рік
Після завоювання України більшовиками - знищення національно свідомої частини населення та заборона всіх українських літературних, драматичних та усних творів, серед яких лише українських народних пісень.
Ліквідація поляками Західноукраїнської Народної Республіки.
1921-1930 роки
Московські окупанти та промосковські шовіністичні сили в Україні чинять шалений опір відродженню української мови та українських культурних традицій, яке пустило глибоке коріння в роки Української національної революції.
«Зачем возрождать допетровскую эпоху, зачем гальванизировать украинский язык, который покрылся уже прахом», повчав у Запоріжжі російський письменник Ф. Гладков.
«Признання української мови як урядової могло би означати панування української буржуазії та куркульства», - писав голова «українського» уряду X. Раковський.
1922 рік
Ліквідація «Просвіти» на Кубані, в Зеленому Клину та в інших місцях проживання українців в СРСР поза Україною.
Голова ВЧК Ф. Дзержинський наказує виловити українських дітей-сиріт і знищити.
Баржі з сиротами потоплено у Чорному морі.
Проголошення частиною керівництва ЦК РКП(б) і ЦК КП(б)У «теорії» боротьби в Україні двох культур — міської (російської) та селянської (української), в якій повинна перемогти перша.
1922-1934 роки
Хвиля насильства проти неповторного і яскравого явища української та світової культури - кобзарства.
Українські національні музичні інструменти: кобзу, бандуру та ліру - оголошують націоналістичними і знищують.
Натомість в Україну завозять десятки тисяч примітивних («общепонятних») балалайок та гармошок.
Кобзарі оголошуються жебраками і жорстоко переслідуються.
«Багато кобзарів тоді пропало», - свідчив харківський кобзар Анатолій Парфиненко.
«Кого ловили на базарі, кого — на помешканні. Де б вони не з'явилися, їх забирали».
Щоб спотворити пам'ять та роль кобзарства, комуністи створюють капели бандуристів, які виконують пісні на замовлення та під контролем НКВС, а керівництво ними передається в руки чужинців.
Так, Київську капелу очолюють спочатку росіянин Михайлов, а згодом Аронський та Берман, штатні агенти НКВС.
1924 рік
Закон Польської республіки про обмеження вживання української мови в адміністративних органах, суді, освіті на підвладних полякам західноукраїнських землях.
Закон Румунського королівства про зобов'язання всіх «румунів», котрі «загубили матірну мову», давати освіту дітям лише в румунських школах.
1925 рік
Остаточне закриття українського «таємного» університету в Львові.
1926 рік
Лист Сталіна «Товарищу Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК КП(б)У з санкцією на боротьбу проти «національного ухилу», початок переслідування діячів «українізації».
1929 рік
Арешти українських науковців та духовенства, заміна їх російськомовними діячами.
1929-1930 роки
Арешти визначних діячів української науки, культури, освіти, церкви, харківський судовий процес над ними: процес «Спілки Визволення України».
На допиті одного з арештованих, В. Дурдуківського слідчий Соломон Брук сказав:
«Нам надо украинскую интеллигенцию поставить на колени, это наша задача. Кого не поставим — перестреляем».
У ці роки на території УСРР було заарештовано, та здебільшого розстріляно або відправлено на довгострокову каторгу в концтабори, понад 120 000 українців, головним чином інтелігенції.
До звільнення і реабілітації дожили з них одиниці.
1930-1937 роки
Ліквідовано українські школи, середні спеціальні та вищі навчальні заклади та факультети, закрито газети та видавництва поза межами України: на Кубані, в Сибіру, на Далекому Сході та інших землях, заселених переважно українцями.
Постановление ЦК ВКП(б) и СНК СССР о хлебозаготовках на Украине, Северном Кавказе и Западной области от 14 декабря 1932 г.:
выселить в кратчайший срок в северные области СССР из станицы Полтавской (Сев.Кавказ), как наиболее контрреволюционной, всех жителей ...и заселить эту станицу добросовестными колхозниками-красноармейцами, работающими в условиях малоземелья на неудобных землях в других краях, передав им все земли и озимые посевы, строения, инвентарь и скот выселяемых...
немедленно перевести на Северном Кавказе делопроизводство советских и кооперативних органов «украинизированных» районов, а также все издающиеся газеты и журналы с украинского языка на русский как более понятный для кубанцев, а также подготовить и к осени перевести преподавание в школах на русский язык..., срочно проверить и улучшить состав работников школ в «украинизированных» районах.
1932-1933 роки
Сплановано і здійснено за мовчазною згодою «світового співтовариства» акцію ліквідації українського народу.
Свідоме знищення більшовицьким режимом українських селян організацію голодомору.
Централізоване переселення росіян у вимерлі села України.
В Україні, яка володіє 40% світового чорнозему, від голоду вмерло майже 10 мільйонів носіїв української мови, а саме селян.
1933 рік
Скасування в Румунії міністерського розпорядження від 31 грудня 1929 р., котрим дозволялося кілька годин української мови на тиждень у школах з більшістю учнів-українців.
Телеграма Сталіна про припинення українізації і знищення більшості українських письменників.
З українського правопису вилучено літеру «Ґ».
1933-1941 роки
Тотальне знищення та арешт 80% української інтелігенції російською окупаційною владою: інженерів, науковців, письменників, лікарів, вчителів тощо.
До 1938 р. друкувалося 259 українських письменників, після 1938 р. — лише 36.
З 223 зниклих письменників лише семеро померли своєю смертю. Решту розстріляно, запроторено до концтаборів або іншими репресивними заходами вилучено з літератури.
Таких масових убивств, як у 30-х роках в Україні, історія ще не знала.
Кагановичі, Постишеви, Хатаєвичі, бруки мільйонами вбивали українців лише за те, що вони були українцями.
Це був геноцид, організований і здійснюваний комуністами, які в 1917 році захопили владу в Російській імперії.
Україну було перетворено на суцільний концтабір.
1934 рік
Спеціальне розпорядження міністерства виховання Румунії про звільнення з роботи «за вороже ставлення до держави і румунського народу» всіх українських учителів, які вимагали повернення до школи української мови.
30 роки й пізніше: Заборона писати українські, національні за змістом, мистецькі та художні твори, досліджувати і вивчати справжню історію України, згадувати про голодомори.
Історія і вся українська культура зобов'язані були звеличувати СРСР, загарбницьку політику і жорстокість комуністів, керуватися фальшивою імперською концепцією: «єдності трьох братніх слов’янських народів»: розглядати росіян, як «старшого брата».
Істориків, письменників, діячів культури радянська влада жорстоко переслідувала, їхні твори заборонялись або знищувались.
Так, було спалено наклад книги «Хортиця в героїці і легендах», а автора М. Киценка звільнено з посади.
Зазнали утисків і гонінь історики М. Брайчевський, Я. Дашкевич, поет В. Сосюра, композитор К. Данькевич, письменник та кінорежисер О. Довженко і багато інших.
Насаджувана система освіти та виховання була спрямована на те, щоб українцям прищеплювати відчуття меншовартості, відразу до борців за визволення України від окупантів, зневагу до українських національних героїв, зокрема І. Мазепи, С. Петлюри, Є. Коновальця.
Імена визначних наших діячів науки, культури, церкви: М. Грушевський. І. Пулюй, С. Єфремов, В. Винниченко, Г. Хоткевич, І. Багряний, О. Ольжич, А. Шептицький та багато інших, замовчувались, або якщо згадувались, то в негативному висвітленні.
1937 рік
На відзначення 20-річчя приходу комуністів до влади на Соловках було розстріляно понад тисячу діячів української культури .
1938 рік
Постанова РНК і ЦК ВКП(б) «Про обов'язкове вивчення російської мови в школах національних республік і областей».
1939 рік
Перепис населення Кубані показав, що внаслідок голодомору, арештів і примусового виселення кількість українців там з 61,5% у 1926 р. зменшилася до 4%.
Після «визволення» Західної України — закриття багатьох українських і відкриття російських шкіл.
1946 рік
Постанова Ради Міністрів СРСР «Про затвердження українського правопису, наближеного до російського».
Постанова ЦК ВКП(б) про «український буржуазний націоналізм», унаслідок якої кілька тисяч представників української інтелігенції заслано до концтаборів, «Ждановщина».
Гоніння на журнали «Україна», «Радянський Львів», «Дніпро», «Барвінок», «Перець». Головного редактора журналу «Україна» Ю. Яновського звільнено з роботи.
1947 рік
У Польщі операція «Вісла»: розселення частини українців з етнічних українських земель «урозсип» між поляками у західних районах країни задля при скорення їхньої полонізації.
Депортація в Сибір населення Західної України. Вивезення загалу українців до Сибіру не було здійснено тільки через нестачу вагонів.
«Чистка» серед діячів української культури з обвинуваченням їх у націоналізмі новопризначеним з Москви секретарем ЦК КП(б)У Л. Кагановичем.
Арешт неповнолітнього сина командувача УПА генерала Шухевича - Юрія Шухевича, йому було 15 років.
Видано таємну інструкцію, на 157 сторінках про вилучення з книгозбірень та списання в макулатуру 3600 назв книжок, автори яких були названі українськими буржуазними націоналістами, ворогами народу.
П'ятий параграф інструкції застерігав: «Особи, що загублять цей зведений список, підлягають притягненню до судової відповідальності».
1949 рік
XXVI з'їзд КП(б)У вкотре засуджує український буржуазний націоналізм, погрожує українським діячам науки та культури, які ще залишилися на волі, вимагає від них таврувати «гнилу культуру буржуазного Заходу» й вихваляти «передову культуру» СРСР.
1951 рік
Викриття газетою «Правда» — центральним органом ЦК ВКП(б), «націоналістичних ухилів» в українській літературі, вірш В. Сосюри «Любіть Україну», лібрето опери «Богдан Хмельницький» і т.д.
Студенти Харківського університету відмовилися складати іспити російською мовою. Тоді 800 з них було репресовано, а 33 студентів на закритому засіданні суду було засуджено до смертної кари! І РОЗСТРІЛЯНО.
24 грудня 1958 року
Верховна Рада СРСР прийняла закон, згідно з яким питання про те, вивчати чи не вивчати рідну мову в національних школах мають вирішувати батьки та самі учні.
Останніх настійливо спонукували розв’язувати це питання з погляду так званої практичної доцільності, мовляв, для чого «перевантажувати» себе.
1958 рік
Постанова Пленуму ЦК КПРС про перехід частини українських шкіл на російську мову викладання. Відповідну постанову прийняла і Верховна Рада УСРР.
1960-1980 роки
Масове закриття українських шкіл у Польщі та Румунії.
1960 рік
Колоніальна адміністрація під назвою «ЦК компартії України» вимагає від комуністів виховувати українців «у дусі любові й глибокої поваги до великого російського народу» і в ненависті до свого, українського - «вести непримиренну боротьбу проти націоналізму..., особливо українського буржуазного націоналізму».
1961 рік
XXII з'їзд ЦК КПРС проголосив політику «злиття націй», що по суті означало тотальне зросійщення народів СРСР.
«Слід з усією більшовицькою непримиренністю викорінювати навіть найменші прояви націоналістичних пережитків», тобто звичаї, мову, культуру поневолених народів.
1962 рік
Репресії проти захисників української мови.
ЦК компартії України зобов'язує комуністів та місцеву адміністрацію «рішуче виступати проти консервативних традицій і звичаїв, проти будь-яких пережитків буржуазного націоналізму», найшкідливішими з яких, на думку влади, було знання рідної мови, потяг до вивчення своєї історії та культури.
1964 рік
Агент КДБ пересипає фосфором і спалює частину приміщення Центральної Наукової Бібліотеки у Києві.
На прилеглій території заздалегідь була відключена вода, а пожежники приїхали лише через 4 години після підпалу.
Вогонь знищив понад 600 000 томів цінних українських архівних документів.
1965 рік
Хвиля політичних процесів проти «українських інакодумців О. Заливаха, В. Мороз, М. Осадчий, А. Шевчук та інші.
У Харкові за протести проти закриття українських шкіл заарештовано А. Здорового.
1969-1979 роки
Серія загадкових пожеж у відділах україністики в бібліотеках Академії наук, музею «Софія Київська», у книгосховищі Видубицького монастиря у Києві, медичного інституту в Тернополі, Успенської церкви та Музею українського мистецтва у Львові.
Аналогічні «загадкові» пожежі в цей час сталися у національних бібліотеках інших республік СРСР: Тарту, Самарканд, Ашхабад, але не в Росії.
1970 рік
Суд над авторами «Листа творчої молоді Дніпропетровська» з протестом проти російщення української культури.
Наказ Міністерства освіти СРСР про написання і захист дисертацій лише російською мовою.
Затвердження тільки в Москві. Ситуація нерідко доходила до абсурду: російською мовою мусили виконуватися та захищатися навіть дисертації з питань української мови та літератури.
1972 рік
Заборона партійними органами відзначати ювілей музею І. Котляревського в Полтаві. «За недостатню боротьбу з націоналістичними проявами» усунуто від партійного керівництва першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста, критика партійними цензорами його книжки під назвою «Україна наша радянська», в якій прославлялося запорозьке козацтво, звільнено з Вищої партійної школи при ЦК КПУ 34 викладачів разом з її директором, заборонено книги майже сотні авторів, звільнено чверть секретарів з ідеологічних питань на всіх партійних рівнях, піддано чищенню низку наукових установ, а також Київський та Львівський університети.
У Харкові знесено хату, де жив видатний український філософ і просвітник Г. Сковорода, та почато знищення цвинтаря, де було поховано багато визначних діячів української науки та культури.
1972-1974 роки
Політичні репресивні процеси проти українських дисидентів, зокрема проти Чортківської групи (сім осіб засуджено), Харківської групи (засуджено дев’ять осіб).
Загалом заарештовано було за два роки кілька тисяч осіб.
Заарештовані, яких не засудили, були звільнені з роботи або понижені у посадах.
У ці роки були засуджені: Є. Сверстюк, І. Світличний, І. Дзюба, В. Стус, Ігор та Ірина Калинці, Н. Світлична, В. Чорновіл, С. Шабатура, О. Мешко, О. Попович, І. Кандиба, Л. Лук’яненко, В. Романюк, І. Гель, повторно Ю. Шухевич і т.д.
1973 рік
Заборона відзначати ювілей твору І. Котляревського «Енеїда».
1974 рік
Постанова ЦК КПРС «Про підготовку до 50-річчя створення СРСР», де вперше проголошуються створення «нової історичної спільноти — радянського народу», офіційний курс на денаціоналізацію.
1975 рік
Нова цензура «Кобзаря» Тараса Шевченка.
1978 рік
Постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про заходи щодо подальшого вдосконалення вивчення і викладання російської мови в союзних республіках», так званий «Брежнєвський циркуляр».
1978 рік
На Чернечій (Тарасовій) горі у Каневі спалив себе Олекса Гірник (з Калуша) на знак протесту проти русифікації України.
1979 рік
Ташкентська конференція «Російська мова — мова дружби і співпраці народів СРСР», накреслила нові заходи щодо російщення неросійських народів.
Зокрема, «рекомендувалося» ширше впроваджувати російську мову в дошкільні заклади, як наслідок — українські дитячі садки практично зникли, російською мовою провадити позакласну й позашкільну роботу, «сприяти» тому, щоб студенти писали по-російському свої реферати, доповіді, курсові та дипломні праці, а також звіти про виробничу й педагогічну практику.
Так само «рекомендувалося», щоб у тих ВНЗ, де національна мова ще якось функціонувала, наприклад, у Західній Україні, російською, починаючи з 2-3-х курсів, читалися суспільні, загальноосвітні та спеціальні дисципліни.
Показово, що для контролю виконання цієї «рекомендації» Міністерство вищої та середньої спеціальної освіти УРСР запровадило навіть спеціальну форму звітності, що зобов'язувала ректорів регулярно подавати Міністерству «перелік спеціальних дисциплін, які викладаються російською мовою» на кожному з факультетів керованого ними навчального закладу.
1979 рік
Під Львовом вбито композитора-співака Володимира Івасюка, пісні якого мали виразно український національний колорит.
Досі цей злочин не розкрито.
1983 рік
Постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про додаткові заходи з поліпшення вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік», так званий «Андроповський указ».
1984 рік
Наказ Міністерства культури СРСР про переведення діловодства в усіх музеях Радянського Союзу на російську мову.
Початок в УРСР виплат підвищеної на 15% зарплатні вчителям російської мови, порівняно з учителями української мови.
1984-1985 роки
У концтаборах було замордовано Юрія Литвина, Валерія Марченка, Василя Стуса, Олексу Тихого.
1989 рік
Постанова ЦК КПРС про «Законодавче закріплення російської мови як загальнодержавної».
1990 рік
Прийняття Верховною Радою СРСР Закону про мови народів СРСР, де російській мові надавався статус офіційної.
1993-1995 роки
Посилення антиукраїнського терору в освіті, культурі, засобах інформації.
Вбито кілька десятків активістів національних українських партій та організацій у різних містах України, зокрема голову секретаріату Руху Михайла Бойчишина, спалено хату-музей Тараса Шевченка.
Жодного злочинця по цих справах не було засуджено і навіть не заарештовано.
1994 рік
Намагання надати російській мові статус офіційної в незалежній, вільній, суверенній, самостійній Україні.
Заява Президента України Л. Кучми про його намір внести поправки до чинного законодавства з метою надання російської мові статусу державної.
Як наслідок: призупинення відновлення українських шкіл, переведення частини українських класів та шкіл на російську мову навчання.
1995 рік
Міністерство національностей України розробило напівтаємний «Проект державної програми... розвитку російської культури в Україні до 2000 року», в якій одна з «національних меншин» отримувала більші права, ніж українці.
1995 рік
У Харкові керована С. Кушнарьовим місцева влада відкрила пам'ятник україножеру маршалові Г. Жукову, який у кінці війни підписав наказ про виселення з України всіх українців.
Почато видання паспортів, написаних українською та російською мовами.
1998-2001 роки
У зв'язку з інформаційною революцією 90-х років російщення України відбувається ще інтенсивнішими методами, ніж за часів Валуєвщини.
Інформаційний простір України майже повністю зрусифікований.
Неукраїнська, а часом антиукраїнська політика урядів України призвела до того, що державну мову з української преси витіснила мова сусідньої країни, і співвідношення між україномовною та російськомовною пресою складає 1:10.
Зате Україна посідає перше місце у світі за рівнем оподаткування власної книги — 28%.
Унікальне за своїм цинізмом явище світового масштабу — нищення української мови!
У Франції за допомогою комп'ютеризації було встановлено, що українська мова є однією з найстаріших слов'янських мов і однією з найкращих світових.
Довідавшись про таку вагомість української мови для розвитку світової культури, Японія запровадила її вивчення в Токійському університеті.
Дивно але чомусь ніхто з московитів не розуміє що за більш ніж 400 років незважаючи на те що вони системно та методично нищили українську мову, культуру, ідентичність в них нічого не вийшло.
Винищити генетичний код українця неможливо, але це не привод для того щоб продовжувати нехтувати своєю мовою та культурою…
Ніна Вірченко, доктор фізико-математичних наук, професор НТУУ «КПІ», академік АН ВШ України, заслужений працівник освіти України, зібрала напевно найбільшу низку документів, які у хронологічній послідовності засвідчують нищення української мови і поляками, і росіянами, і більшовиками-комуністами:
1626 рік
Київський митрополит Йосиф Краківський склав акафіст до Святої Варвари. Москва дозволила, але за умови його перекладу російською мовою. Синод наказав Київському митрополитові позбирати з усіх церков України книги старого українського друку, а замість них завести московські видання.
1627 рік
Указом царя Михайла Федоровича Романова, та патріарха Московського Філарета, що був його батьком і співправителем, наказано було книги українського друку зібрати й спалити.
1662 рік
Наказ царя Олексія з подання патріарха Московського спалити в державі геть усі примірники надрукованого в Україні «Учительного Євангелія» К. Ставровецького.
1667 рік
Андрусівська угода. Укладаючи договори з поляками, цар Олексій ставив такі вимоги стосовно українських книг, їх авторів та видавців: «Все те, в которых местностях книги печатаны и их слагатели, також печатники, или друкари, смертью казнены и книги собрав сожжены были, и впредь чтобы крепкий заказ был бесчестных воровских (саме таку назву дано українським книжкам) книг никому с наших королевского величества подданых нигде не печатать под страхом смертной казни».
1669 рік
Після Люблінської унії, гоніння на українські книжки, надруковані на території, підвладній Польському королівству.
1672 рік
Указ про заборону тримати в себе вдома на території Польщі відкрито чи таємно українську книгу.
1677 рік
Наказ патріарха Іоакима видерти з українських книжок аркуші «не сходные с книгами московскими».
1689 рік
Заборонено Києво-Печерській Лаврі друкувати книги без патріаршого дозволу:
«... к нам первее неприслав, отнюдь бы вам не дерзати таковых книг новослагаемых печатати...».
Обмеженнями чи забороною книгодрукування Московія намагалася понизити рівень освіти та науки в Україні, знищити національний дух у культурі, побуті, суспільних відносинах.
«Первая цензура в России была заведена специально для изданий малорусской печати», - так було визнано в Указі 1905 р. «Об отмене стеснений малорусскаго печатного слова».
1690 рік
Засудження й анафема Собору РПЦ на «киевския новыя книги» П. Могили, К. Ставровецького, С. Полоцького, Л. Барановича, А. Радзивиловського та інших.
1693 рік
Лист патріарха Московського до Києво-Печерської Лаври про заборону будь-яких книг українською мовою.
1696 рік
Ухвала Польського Сейму про запровадження польської мови в судах і установах Правобережної України.
1709 рік
Цар Петро І примусив скоротити число студентів Києво-Могилянської академії з 2000 до 161, а кращим науково-просвітницьким силам звелів перебратися з Києва до Москви.
Серед них були Інокентій Гізель, Іоанникій Галятовський, Лазар Баранович, Дмитро Ростовський (Туптало), Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Симеон Полоцький та багато інших.
Саме вони відіграли головну роль у розвитку культурного життя тодішньої Московії.
Указ про обов'язковість цензурування до друку українських книжок у Москві. «Українці принесли з собою всю свою велику культуру, її вплив одбився на Москві на всьому житті: будівлі, малюванні, одежі, співах, музиці, звичаях, на праві, літературі і навіть на самій московській мові. Все життя складалося тоді так, що ставало неможливим прожити без українця. Всяких ремісників доставали з України».
(І. Огієнко. «Українська культура»)
1713 рік
Московія наказом Петра І привласнює собі нашу назву Русь (грецька назва Руси звучить як «Росія»). У такий спосіб завжди ворожі до Руси-України московити, основу яких складали угро-фінські та тюркські племена, підміною понять, тобто шахрайством, привласнюють собі нашу тисячолітню історичну та духовну спадщину.
1720 рік
Наказ царя Петра І: «В Киево-Печерской и Черниговской типографиях вновь книг никаких не печатать... старые книги справливать прежде печати, дабы... особливого наречия в оных не было».
20 грудня 1720 року
Петро І видав указ київському губернському князю Голіцину, щоб: «...во всех монастырях, остающихся в Российском государстве, осмотреть и забрать древние жалованные грамоты и другие куртиозные письма оригинальные, а также книги исторические, рукописные и печатные».
1721 рік
Наказ про цензурування українських книжок.
1724 рік
Московська цензура наклала тисячу рублів штрафу на архімандрита Києво-Печерської Лаври за те, що там була надрукована церковна книга «Триодь» «не совсем с великороссийским сходная».
Чернігівську друкарню Синод наказав перевести в Москву, тобто просто загарбав.
1729 рік
Наказ Петра II переписати з української мови на російську всі державні постанови і розпорядження.
1740 рік
Російська імператриця Анна Іванівна створила правління гетьманського уряду під керівництвом московського князя Олексія Шаховського і запровадила російську мову в діловодстві на території України.
Переписи 1740-1748 років свідчать, що в семи полках Гетьманщини було більше тисячі шкіл, і майже всі з них із викладанням українською мовою.
1748 рік
Наказ Петербурзького Синоду Київському митрополитові Самуїлу Милославському запровадити в Києво-Могилянській академії та в усіх школах України викладання російської мови, в результаті чого на Лівобережжі зникло 866 українських шкіл.
1750 рік
Після скасування Канцелярії міністерського правління малоросійських справ у місті Глухові з неї вилучено та перевезено до Росії справи таємного діловодства.
Документи архіву Запорозької Січі, знайдені під час «розорення Січі генерал-поручиком Текелією у скрині під престолом січової церкви», опинились у Московському відділенні загального архіву Головного штабу.
1755, 1766, 1775, 1786 роки
Заборони Синоду друкувати українські книжки.
Протягом другої половини 18 сторіччя та першої половини 19-го сторіччя видавнича справа в Україні була спаралізована.
Як наслідок, у 1847 році в Україні була надрукована лише одна книжка, у 1848 — три, 1849 — дві2, 1850 — одна, 1851 — дві, 1856 — п’ять.
1759 рік
Синод видав розпорядження вилучити з шкіл українські букварі.
1763 рік
Указ Катерини II про заборону викладати українською мовою в Києво-Могилянській академії.
1764 рік
Інструкція Катерини II князеві О. Вяземському про русифікацію України, Прибалтики, Фінляндії та Смоленщини, «якщо розумні люди будуть обрані начальниками цих провінцій. Коли ж у Малоросії не буде гетьмана, то треба намагатися, щоб час і назва гетьманів зникли...».
Скасування Катериною II українського гетьманства, а з ним — ліквідація українських навчально-культурних закладів та усунення від влади українськомовних чиновників.
1764 рік
Ліквідація Катериною II козацького устрою на Слобожанщині та козацьких шкіл.
1765 рік
Синод видав суворий указ Києво-Печерській Лаврі друкувати лише ті книги, які в московській друкарні друкуються і схвалені Синодом.
1769 рік
Заборона Синоду РПЦ друкувати та використовувати українські букварі.
Наказ Синоду, за яким українські книжки по церквах було замінено московськими.
1775 рік
Зруйнування Запорозької Січі та закриття українських шкіл при полкових козацьких канцеляріях.
13 березня 1777 року
Помирає від переслідувань та злигоднів геніальний український композитор, академік Болонської музичної академії Максим Березовський, який народився у 1745 році у Глухові.
Після цього царська влада забороняє виконувати твори Березовського й знищує багато його рукописів.
1780-1783 роки
Перше закріпачення українських селян на окупованих Росією землях України.
Порівняйте: у 1771 році у Криму татари скасували рабство, у 1780 році, в Австрійській імперії було скасовано панщину.
1780 рік
Спалення книгозбірні Києво-Могилянської академії, що збиралася понад 150 років і була однією з найбагатших бібліотек України.
1782 рік
Катерина II створила комісію для заведення в Росії «народних училищ», завданням якої було запровадження єдиної форми викладання російської мови в усіх навчальних закладах імперії.
1784 рік
За розпорядженням Синоду митрополит Київський наказав, аби в усіх церквах дяки та священики читали молитви та правили службу Божу «голосом, свойственным российскому наречию».
Синод наказує митрополитові Київському та Галицькому Самуїлу карати студентів та звільняти з роботи викладачів Києво-Могилянської академії за вживання неросійської мови.
1784 рік
Наказ Катерини II по всіх церквах імперії правити службу Божу російською мовою.
Російську мову запроваджено в усіх школах України.
1785 рік
Синод знову наказує митрополитові Київському контролювати Лаврську друкарню, щоб ніякої різниці з московським виданням не було, а в Києво-Могилянській академії негайно запровадити систему навчання, узаконену для всієї імперії.
1789 рік
Розпорядження Едукаційної комісії Польського Сейму про закриття всіх українських навчальних закладів.
У Петербурзі з ініціативи Катерини II видано «Порівняльний словник усіх мов», у якому українська мова значиться як: «російська, спотворена польською».
1804 рік
Було видано царський указ, яким заборонялося навчання українською мовою. Результати національного гніту одразу позначились на стані освіти в Україні: уже перепис 1897 р. показував, що на 100 осіб було лише 13 письменних.
1808 рік
Закриття «Студіум рутенум» — українського відділення Львівського університету.
1817 рік
Запровадження польської мови в усіх народних школах Східної Галичини.
1833 рік
Московські солдати за наказом з Петербурга в один і той же день конфіскували в усіх мечетях Криму письмові документи, книги, історичні манускрипти татарською, турецькою та арабською мовами, серед яких було багато матеріалів про стосунки України з південними народами.
На центральних площах запалали багаття.
«...У XVIII сторіччі Дике Поле затопило Крим новою хвилею варварів... Ці варвари — московити...».
(поет Максиміліан Волошин).
1834 рік
Заснування Київського університету з метою так званої русифікації «Юго-Западного края».
1839 рік
Ліквідація української греко-католицької Церкви на окупованій Росією Правобережній Україні.
Сотні християн і багато священиків було вбито, а 593 з них заслано до Сибіру.
Замість них прислали московських «батюшок», чиновників-наглядачів у рясах.
1847 рік
Розгром Кирило-Мефодіївського товариства і наказ цензорам суворо стежити за українськими письменниками, «не давая перевеса любви к родине над любовью к отечеству».
1847-1857 роки
Десятирічна солдатська каторга із «забороною малювати і писати» для геніального поета, митця й мислителя Тараса Шевченка.
1853 рік
Покалічено видання «Літопису» Граб'янки.
1859 рік
Міністерством віросповідань та наук Австро-Угорщини в Східній Галичині та Буковині українську абетку замінено латинською.
1862 рік
Закриття на Наддніпрянщині безплатних недільних українських шкіл для дорослих.
Припинено видання українського літературного та науково-політичного журналу «Основа».
1863 рік
Циркуляр міністра внутрішніх справ Російської імперії П. Валуєва про заборону видання підручників, літератури та книг релігійного змісту українською мовою, якої «не было, нет и быть не может».
1864 рік
Прийняття в Росії Статуту про початкову школу, за яким навчання має провадитись виключно російською мовою. Після судової реформи
1864 рік
До Москви було вивезено з території України тисячі пудів архівних матеріалів.
Згідно з обіжником Міністерства юстиції від 3 грудня 1866 р. туди потрапила велика кількість документів ліквідованих установ із Волинської, Київської, Катеринославської, Подільської, Херсонської та Чернігівської губерній.
1869 рік
Запровадження польської мови як офіційної в закладах освіти й адміністрації Східної Галичини.
Закон, згідно з яким чиновникам усіх відомств у Російській імперії призначалася значна доплата за русифікацію.
1870 рік
Роз'яснення міністра освіти Росії Д. Толстого про те, що «кінцевою метою освіти всіх інородців, незаперечно повинно бути "зросійщення».
1874 рік
В Росії запроваджено статут про початкові народні школи, в якому підтверджено, що навчання має провадитись лише російською мовою.
1876 рік
Імператор Олександр II видав Емський указ про заборону ввозити до Росії будь-які книжки і брошури, написані «малоросійським наріччям», друкувати оригінальні твори та переклади українською мовою, влаштовувати сценічні вистави, друкувати українські тексти до нот і виконувати україномовні музичні твори.
Указ про зобов'язання «прийняти як загальне правило», щоб в Україні призначалися вчителі-московіти, а українців спроваджувати на учительську роботу в Петербурзькому, Казанському й Оренбурзькому округах.
Це «загальне правило» по суті діяло і за радянської влади - аж до проголошення Україною незалежності в 1991 році.
Як наслідок, за понад 100 років з України у такий спосіб було виселено кілька мільйонів української інтелігенції, а в Україну «відряджено» стільки ж росіян.
1876-1880 роки
Українських учених та педагогів М. Драгоманова, П. Житецького та багатьох інших звільнили з роботи за наукові праці з українознавства, а П. Лободоцького, лише за переклад одного речення з Євангелія українською мовою.
«Немедленно выслать из края Драгоманова и Чубинского как неисправных і положительно вредных в крае агитаторов... с воспрещенмем въезда в Южные губернии и столицы, под секретное наблюдение».
1881 рік
Заборона викладання у народних школах та виголошення церковних проповідей української мовою.
1884 рік
Заборона Олександром III українських театральних вистав у всіх «малоросійських губерніях».
1888 рік
Указ Олександра III про заборону вживання української мови в офіційних установах і хрещення українськими іменами.
1889 рік
У Києві на археологічному з'їзді дозволено читати реферати всіма мовами, крім українською.
1892 рік
Заборона перекладати книжки українською мовою з російської.
1895 рік
Заборона головного управління в справах друку видавати українські книжки для дітей.
1896 рік
Б. Грінченко в одному з часописів писав: «Українські національні згадки, українську історію викинено з читанок шкільних... А замість історії вкраїнської скрізь історія московська викладається так, мов би вона нашому чоловікові рідна. Та ще й яка історія! Що стукнеш, то скрізь хвали та гімни земним божкам: Павлові, Миколі, Катерині, Петрові: хвали Суворовим, Корниловим, Скобелєвим і всій російській солдатчині! Тут усякі «подвиги» рабської вірности».
1900 рік
Цензура вилучає з текстів такі слова, як «козак», «москаль», «Україна», «український», «Січ», «Запоріжжя» та інші, які мають український національно-символічний зміст.
1903 рік
На відкритті пам'ятника І. Котляревському у Полтаві заборонено промови українською мовою.
1905 рік
Кабінет міністрів Росії відхилив прохання Київського та Харківського університетів скасувати заборони щодо української мови.
Ректор Київського університету відмовив 1400 студентам у відкритті чотирьох кафедр українознавства з українською мовою викладання, заявивши, що університет — це «загальнодержавна інституція», і в його стінах не може бути жодної мови, крім російської.
1905- 1912 роки
Міністерство освіти Російської імперії закрило 12 приватних гімназій, звільнило 32 директорів та 972 учителів, 822 учителів «перевело» до інших шкіл за намагання запровадити у викладанні українознавчу тематику.
1906-1907 роки
Закриття «Просвіти» в Одесі та Миколаєві.
1908 рік
Через чотири роки після визнання Російською академією наук української мови таки «мовою» Сенат оголошує україномовну культурну й освітню діяльність шкідливою для імперії.
1910 рік
Закриття за наказом уряду Столипіна всіх українських культурних товариств, видавництв, заборона читати лекції українською мовою, створювати будь-які неросійські клуби.
1910-1914 роки
Закриття «Просвіти» у Києві, Чернігові, Катеринославі (Січеславі).
1911 рік
Постанова VII дворянського з'їзду в Москві про російськомовну освіту й неприпустимість вживання інших мов у навчальних закладах Росії.
1914 рік
Заборона відзначати 100-літній ювілей Тараса Шевченка.
Указ Миколи II про заборону всієї української преси, у зв’язку з початком війни.
1914-1916 роки
Кампанія русифікації в окупованій Східній Галичині, заборона українського друку, освіти, Церкви.
1914 рік
Доповідна записка полтавського губернатора фон Баґовута міністрові внутрішніх справ Російської імперії, яка дає найповніше уявлення про ставлення імперської влади до української проблеми в Україні.
Ці настанови діяли за царів, генеральних секретарів і фактично не втратили сили й по сьогодні, за наявністю «незалежної» України.
До 1917 року всім чиновникам в Україні платили 50% надбавки до заробітної платні за «обрусение края».
Доклад полтавского губернатора фон Багговута Министру внутренних дел «О мерах против украинского народа»:
1.Привлекать на должности учителей по возможности только великороссов.
2.На должности инспекторов и директоров народных училищ назначать исключительно великороссов.
3.Всякого учителя, проявляющего склонность к украинскому, немедленно устранять.
4.Составить правдивую историю малорусского народа, в которой разъяснить, что «Украина» — это «окраина» государства в былые времена.
5.Установить обязательные экскурсии учащихся всех учебных заведений в Москву, Нижний Новгород и другие исторические местности, но не в Киев.
6.Совершенно не допускать общеобразовательных курсов для учащихся.
7.Обратить особое внимание на сельское духовенство и его политические убеждения.
8.Благочинных назначать с особым разбором.
9.Во главе епархий ставить архиреев исключительно великороссов, притом твердых и энергичных.
10.Оказать самое крутое давление на тех из священников, которые заражены украинофильством.
11.Епархиальных наблюдателей за школами назначать исключительно из великороссов.
12.Обратить особое внимание на семинарии и ставить во главе их ректорами исключительно великороссов, удаляя других.
13.Учебный персонал должен быть исключительно из великороссов.
14.За семинарии нужно взяться и искоренить гнездящийся в них дух украинства.
15.Необходимо субсидировать некоторые газеты в Киеве, Харькове, Полтаве, Екатеринославе и т.д. с целью борьбы против украинцев.
16.В газетах доказывать тождество великороссов с украинцами и объяснить, что малорусский язык образовался путем полонизации в прежние времена русского языка.
17.Разъяснить, что «Украина» — означает окраину Польши и России и что никогда украинского народа не было.
18.Доказывать необходимость великорусского языка как общегосударственного и литературного и что малорусский, как простонародный, не имеет ни литературы, ни будущности.
19.Всеми способами искоренять употребление названий «Украина», «украинский».
20.Стараться, чтобы евреи не примкнули к украинскому движению, выселять их из сельских местностей, не образовывать новых местечек и мешать экономическому росту еврейства. Вообще не допускать на разные должности людей, которые когда-либо хотя бы в отдаленном прошлом имели соприкосновение с украинским элементом.
1916 рік
Закриття колоніальною владою «Просвіти» в Кам'янець-Подільському.
1918 рік
Звіряча розправа московсько-більшовицьких військ з 300 українськими героями — київськими гімназистами та студентами, що під Крутами стали на захист своєї вітчизни України.
Майже всі юнаки полягли геройською смертю на полі бою, а захоплених у полон розстріляли.
Перед розстрілом гімназист Григорій Пипський почав співати: «Ще не вмерла України...», а за ним і всі приречені на смерть.
26 січня 1918 року
Захопивши Київ, московсько-більшовицькі інтервенти за кілька днів розстріляли 5000 осіб, які розмовляли українською мовою, носили український національний одяг або у кого в хаті висів портрет Т. Шевченка...
За час перебування в Києві більшовики не тільки зруйнували багато будинків, але також знищили безцінні культурні, мистецькі, архітектурні та інші надбання й вимордували тисячі ні в чому невинних людей.
1919 рік
Після завоювання України більшовиками - знищення національно свідомої частини населення та заборона всіх українських літературних, драматичних та усних творів, серед яких лише українських народних пісень.
Ліквідація поляками Західноукраїнської Народної Республіки.
1921-1930 роки
Московські окупанти та промосковські шовіністичні сили в Україні чинять шалений опір відродженню української мови та українських культурних традицій, яке пустило глибоке коріння в роки Української національної революції.
«Зачем возрождать допетровскую эпоху, зачем гальванизировать украинский язык, который покрылся уже прахом», повчав у Запоріжжі російський письменник Ф. Гладков.
«Признання української мови як урядової могло би означати панування української буржуазії та куркульства», - писав голова «українського» уряду X. Раковський.
1922 рік
Ліквідація «Просвіти» на Кубані, в Зеленому Клину та в інших місцях проживання українців в СРСР поза Україною.
Голова ВЧК Ф. Дзержинський наказує виловити українських дітей-сиріт і знищити.
Баржі з сиротами потоплено у Чорному морі.
Проголошення частиною керівництва ЦК РКП(б) і ЦК КП(б)У «теорії» боротьби в Україні двох культур — міської (російської) та селянської (української), в якій повинна перемогти перша.
1922-1934 роки
Хвиля насильства проти неповторного і яскравого явища української та світової культури - кобзарства.
Українські національні музичні інструменти: кобзу, бандуру та ліру - оголошують націоналістичними і знищують.
Натомість в Україну завозять десятки тисяч примітивних («общепонятних») балалайок та гармошок.
Кобзарі оголошуються жебраками і жорстоко переслідуються.
«Багато кобзарів тоді пропало», - свідчив харківський кобзар Анатолій Парфиненко.
«Кого ловили на базарі, кого — на помешканні. Де б вони не з'явилися, їх забирали».
Щоб спотворити пам'ять та роль кобзарства, комуністи створюють капели бандуристів, які виконують пісні на замовлення та під контролем НКВС, а керівництво ними передається в руки чужинців.
Так, Київську капелу очолюють спочатку росіянин Михайлов, а згодом Аронський та Берман, штатні агенти НКВС.
1924 рік
Закон Польської республіки про обмеження вживання української мови в адміністративних органах, суді, освіті на підвладних полякам західноукраїнських землях.
Закон Румунського королівства про зобов'язання всіх «румунів», котрі «загубили матірну мову», давати освіту дітям лише в румунських школах.
1925 рік
Остаточне закриття українського «таємного» університету в Львові.
1926 рік
Лист Сталіна «Товарищу Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК КП(б)У з санкцією на боротьбу проти «національного ухилу», початок переслідування діячів «українізації».
1929 рік
Арешти українських науковців та духовенства, заміна їх російськомовними діячами.
1929-1930 роки
Арешти визначних діячів української науки, культури, освіти, церкви, харківський судовий процес над ними: процес «Спілки Визволення України».
На допиті одного з арештованих, В. Дурдуківського слідчий Соломон Брук сказав:
«Нам надо украинскую интеллигенцию поставить на колени, это наша задача. Кого не поставим — перестреляем».
У ці роки на території УСРР було заарештовано, та здебільшого розстріляно або відправлено на довгострокову каторгу в концтабори, понад 120 000 українців, головним чином інтелігенції.
До звільнення і реабілітації дожили з них одиниці.
1930-1937 роки
Ліквідовано українські школи, середні спеціальні та вищі навчальні заклади та факультети, закрито газети та видавництва поза межами України: на Кубані, в Сибіру, на Далекому Сході та інших землях, заселених переважно українцями.
Постановление ЦК ВКП(б) и СНК СССР о хлебозаготовках на Украине, Северном Кавказе и Западной области от 14 декабря 1932 г.:
выселить в кратчайший срок в северные области СССР из станицы Полтавской (Сев.Кавказ), как наиболее контрреволюционной, всех жителей ...и заселить эту станицу добросовестными колхозниками-красноармейцами, работающими в условиях малоземелья на неудобных землях в других краях, передав им все земли и озимые посевы, строения, инвентарь и скот выселяемых...
немедленно перевести на Северном Кавказе делопроизводство советских и кооперативних органов «украинизированных» районов, а также все издающиеся газеты и журналы с украинского языка на русский как более понятный для кубанцев, а также подготовить и к осени перевести преподавание в школах на русский язык..., срочно проверить и улучшить состав работников школ в «украинизированных» районах.
1932-1933 роки
Сплановано і здійснено за мовчазною згодою «світового співтовариства» акцію ліквідації українського народу.
Свідоме знищення більшовицьким режимом українських селян організацію голодомору.
Централізоване переселення росіян у вимерлі села України.
В Україні, яка володіє 40% світового чорнозему, від голоду вмерло майже 10 мільйонів носіїв української мови, а саме селян.
1933 рік
Скасування в Румунії міністерського розпорядження від 31 грудня 1929 р., котрим дозволялося кілька годин української мови на тиждень у школах з більшістю учнів-українців.
Телеграма Сталіна про припинення українізації і знищення більшості українських письменників.
З українського правопису вилучено літеру «Ґ».
1933-1941 роки
Тотальне знищення та арешт 80% української інтелігенції російською окупаційною владою: інженерів, науковців, письменників, лікарів, вчителів тощо.
До 1938 р. друкувалося 259 українських письменників, після 1938 р. — лише 36.
З 223 зниклих письменників лише семеро померли своєю смертю. Решту розстріляно, запроторено до концтаборів або іншими репресивними заходами вилучено з літератури.
Таких масових убивств, як у 30-х роках в Україні, історія ще не знала.
Кагановичі, Постишеви, Хатаєвичі, бруки мільйонами вбивали українців лише за те, що вони були українцями.
Це був геноцид, організований і здійснюваний комуністами, які в 1917 році захопили владу в Російській імперії.
Україну було перетворено на суцільний концтабір.
1934 рік
Спеціальне розпорядження міністерства виховання Румунії про звільнення з роботи «за вороже ставлення до держави і румунського народу» всіх українських учителів, які вимагали повернення до школи української мови.
30 роки й пізніше: Заборона писати українські, національні за змістом, мистецькі та художні твори, досліджувати і вивчати справжню історію України, згадувати про голодомори.
Історія і вся українська культура зобов'язані були звеличувати СРСР, загарбницьку політику і жорстокість комуністів, керуватися фальшивою імперською концепцією: «єдності трьох братніх слов’янських народів»: розглядати росіян, як «старшого брата».
Істориків, письменників, діячів культури радянська влада жорстоко переслідувала, їхні твори заборонялись або знищувались.
Так, було спалено наклад книги «Хортиця в героїці і легендах», а автора М. Киценка звільнено з посади.
Зазнали утисків і гонінь історики М. Брайчевський, Я. Дашкевич, поет В. Сосюра, композитор К. Данькевич, письменник та кінорежисер О. Довженко і багато інших.
Насаджувана система освіти та виховання була спрямована на те, щоб українцям прищеплювати відчуття меншовартості, відразу до борців за визволення України від окупантів, зневагу до українських національних героїв, зокрема І. Мазепи, С. Петлюри, Є. Коновальця.
Імена визначних наших діячів науки, культури, церкви: М. Грушевський. І. Пулюй, С. Єфремов, В. Винниченко, Г. Хоткевич, І. Багряний, О. Ольжич, А. Шептицький та багато інших, замовчувались, або якщо згадувались, то в негативному висвітленні.
1937 рік
На відзначення 20-річчя приходу комуністів до влади на Соловках було розстріляно понад тисячу діячів української культури .
1938 рік
Постанова РНК і ЦК ВКП(б) «Про обов'язкове вивчення російської мови в школах національних республік і областей».
1939 рік
Перепис населення Кубані показав, що внаслідок голодомору, арештів і примусового виселення кількість українців там з 61,5% у 1926 р. зменшилася до 4%.
Після «визволення» Західної України — закриття багатьох українських і відкриття російських шкіл.
1946 рік
Постанова Ради Міністрів СРСР «Про затвердження українського правопису, наближеного до російського».
Постанова ЦК ВКП(б) про «український буржуазний націоналізм», унаслідок якої кілька тисяч представників української інтелігенції заслано до концтаборів, «Ждановщина».
Гоніння на журнали «Україна», «Радянський Львів», «Дніпро», «Барвінок», «Перець». Головного редактора журналу «Україна» Ю. Яновського звільнено з роботи.
1947 рік
У Польщі операція «Вісла»: розселення частини українців з етнічних українських земель «урозсип» між поляками у західних районах країни задля при скорення їхньої полонізації.
Депортація в Сибір населення Західної України. Вивезення загалу українців до Сибіру не було здійснено тільки через нестачу вагонів.
«Чистка» серед діячів української культури з обвинуваченням їх у націоналізмі новопризначеним з Москви секретарем ЦК КП(б)У Л. Кагановичем.
Арешт неповнолітнього сина командувача УПА генерала Шухевича - Юрія Шухевича, йому було 15 років.
Видано таємну інструкцію, на 157 сторінках про вилучення з книгозбірень та списання в макулатуру 3600 назв книжок, автори яких були названі українськими буржуазними націоналістами, ворогами народу.
П'ятий параграф інструкції застерігав: «Особи, що загублять цей зведений список, підлягають притягненню до судової відповідальності».
1949 рік
XXVI з'їзд КП(б)У вкотре засуджує український буржуазний націоналізм, погрожує українським діячам науки та культури, які ще залишилися на волі, вимагає від них таврувати «гнилу культуру буржуазного Заходу» й вихваляти «передову культуру» СРСР.
1951 рік
Викриття газетою «Правда» — центральним органом ЦК ВКП(б), «націоналістичних ухилів» в українській літературі, вірш В. Сосюри «Любіть Україну», лібрето опери «Богдан Хмельницький» і т.д.
Студенти Харківського університету відмовилися складати іспити російською мовою. Тоді 800 з них було репресовано, а 33 студентів на закритому засіданні суду було засуджено до смертної кари! І РОЗСТРІЛЯНО.
24 грудня 1958 року
Верховна Рада СРСР прийняла закон, згідно з яким питання про те, вивчати чи не вивчати рідну мову в національних школах мають вирішувати батьки та самі учні.
Останніх настійливо спонукували розв’язувати це питання з погляду так званої практичної доцільності, мовляв, для чого «перевантажувати» себе.
1958 рік
Постанова Пленуму ЦК КПРС про перехід частини українських шкіл на російську мову викладання. Відповідну постанову прийняла і Верховна Рада УСРР.
1960-1980 роки
Масове закриття українських шкіл у Польщі та Румунії.
1960 рік
Колоніальна адміністрація під назвою «ЦК компартії України» вимагає від комуністів виховувати українців «у дусі любові й глибокої поваги до великого російського народу» і в ненависті до свого, українського - «вести непримиренну боротьбу проти націоналізму..., особливо українського буржуазного націоналізму».
1961 рік
XXII з'їзд ЦК КПРС проголосив політику «злиття націй», що по суті означало тотальне зросійщення народів СРСР.
«Слід з усією більшовицькою непримиренністю викорінювати навіть найменші прояви націоналістичних пережитків», тобто звичаї, мову, культуру поневолених народів.
1962 рік
Репресії проти захисників української мови.
ЦК компартії України зобов'язує комуністів та місцеву адміністрацію «рішуче виступати проти консервативних традицій і звичаїв, проти будь-яких пережитків буржуазного націоналізму», найшкідливішими з яких, на думку влади, було знання рідної мови, потяг до вивчення своєї історії та культури.
1964 рік
Агент КДБ пересипає фосфором і спалює частину приміщення Центральної Наукової Бібліотеки у Києві.
На прилеглій території заздалегідь була відключена вода, а пожежники приїхали лише через 4 години після підпалу.
Вогонь знищив понад 600 000 томів цінних українських архівних документів.
1965 рік
Хвиля політичних процесів проти «українських інакодумців О. Заливаха, В. Мороз, М. Осадчий, А. Шевчук та інші.
У Харкові за протести проти закриття українських шкіл заарештовано А. Здорового.
1969-1979 роки
Серія загадкових пожеж у відділах україністики в бібліотеках Академії наук, музею «Софія Київська», у книгосховищі Видубицького монастиря у Києві, медичного інституту в Тернополі, Успенської церкви та Музею українського мистецтва у Львові.
Аналогічні «загадкові» пожежі в цей час сталися у національних бібліотеках інших республік СРСР: Тарту, Самарканд, Ашхабад, але не в Росії.
1970 рік
Суд над авторами «Листа творчої молоді Дніпропетровська» з протестом проти російщення української культури.
Наказ Міністерства освіти СРСР про написання і захист дисертацій лише російською мовою.
Затвердження тільки в Москві. Ситуація нерідко доходила до абсурду: російською мовою мусили виконуватися та захищатися навіть дисертації з питань української мови та літератури.
1972 рік
Заборона партійними органами відзначати ювілей музею І. Котляревського в Полтаві. «За недостатню боротьбу з націоналістичними проявами» усунуто від партійного керівництва першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста, критика партійними цензорами його книжки під назвою «Україна наша радянська», в якій прославлялося запорозьке козацтво, звільнено з Вищої партійної школи при ЦК КПУ 34 викладачів разом з її директором, заборонено книги майже сотні авторів, звільнено чверть секретарів з ідеологічних питань на всіх партійних рівнях, піддано чищенню низку наукових установ, а також Київський та Львівський університети.
У Харкові знесено хату, де жив видатний український філософ і просвітник Г. Сковорода, та почато знищення цвинтаря, де було поховано багато визначних діячів української науки та культури.
1972-1974 роки
Політичні репресивні процеси проти українських дисидентів, зокрема проти Чортківської групи (сім осіб засуджено), Харківської групи (засуджено дев’ять осіб).
Загалом заарештовано було за два роки кілька тисяч осіб.
Заарештовані, яких не засудили, були звільнені з роботи або понижені у посадах.
У ці роки були засуджені: Є. Сверстюк, І. Світличний, І. Дзюба, В. Стус, Ігор та Ірина Калинці, Н. Світлична, В. Чорновіл, С. Шабатура, О. Мешко, О. Попович, І. Кандиба, Л. Лук’яненко, В. Романюк, І. Гель, повторно Ю. Шухевич і т.д.
1973 рік
Заборона відзначати ювілей твору І. Котляревського «Енеїда».
1974 рік
Постанова ЦК КПРС «Про підготовку до 50-річчя створення СРСР», де вперше проголошуються створення «нової історичної спільноти — радянського народу», офіційний курс на денаціоналізацію.
1975 рік
Нова цензура «Кобзаря» Тараса Шевченка.
1978 рік
Постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про заходи щодо подальшого вдосконалення вивчення і викладання російської мови в союзних республіках», так званий «Брежнєвський циркуляр».
1978 рік
На Чернечій (Тарасовій) горі у Каневі спалив себе Олекса Гірник (з Калуша) на знак протесту проти русифікації України.
1979 рік
Ташкентська конференція «Російська мова — мова дружби і співпраці народів СРСР», накреслила нові заходи щодо російщення неросійських народів.
Зокрема, «рекомендувалося» ширше впроваджувати російську мову в дошкільні заклади, як наслідок — українські дитячі садки практично зникли, російською мовою провадити позакласну й позашкільну роботу, «сприяти» тому, щоб студенти писали по-російському свої реферати, доповіді, курсові та дипломні праці, а також звіти про виробничу й педагогічну практику.
Так само «рекомендувалося», щоб у тих ВНЗ, де національна мова ще якось функціонувала, наприклад, у Західній Україні, російською, починаючи з 2-3-х курсів, читалися суспільні, загальноосвітні та спеціальні дисципліни.
Показово, що для контролю виконання цієї «рекомендації» Міністерство вищої та середньої спеціальної освіти УРСР запровадило навіть спеціальну форму звітності, що зобов'язувала ректорів регулярно подавати Міністерству «перелік спеціальних дисциплін, які викладаються російською мовою» на кожному з факультетів керованого ними навчального закладу.
1979 рік
Під Львовом вбито композитора-співака Володимира Івасюка, пісні якого мали виразно український національний колорит.
Досі цей злочин не розкрито.
1983 рік
Постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про додаткові заходи з поліпшення вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік», так званий «Андроповський указ».
1984 рік
Наказ Міністерства культури СРСР про переведення діловодства в усіх музеях Радянського Союзу на російську мову.
Початок в УРСР виплат підвищеної на 15% зарплатні вчителям російської мови, порівняно з учителями української мови.
1984-1985 роки
У концтаборах було замордовано Юрія Литвина, Валерія Марченка, Василя Стуса, Олексу Тихого.
1989 рік
Постанова ЦК КПРС про «Законодавче закріплення російської мови як загальнодержавної».
1990 рік
Прийняття Верховною Радою СРСР Закону про мови народів СРСР, де російській мові надавався статус офіційної.
1993-1995 роки
Посилення антиукраїнського терору в освіті, культурі, засобах інформації.
Вбито кілька десятків активістів національних українських партій та організацій у різних містах України, зокрема голову секретаріату Руху Михайла Бойчишина, спалено хату-музей Тараса Шевченка.
Жодного злочинця по цих справах не було засуджено і навіть не заарештовано.
1994 рік
Намагання надати російській мові статус офіційної в незалежній, вільній, суверенній, самостійній Україні.
Заява Президента України Л. Кучми про його намір внести поправки до чинного законодавства з метою надання російської мові статусу державної.
Як наслідок: призупинення відновлення українських шкіл, переведення частини українських класів та шкіл на російську мову навчання.
1995 рік
Міністерство національностей України розробило напівтаємний «Проект державної програми... розвитку російської культури в Україні до 2000 року», в якій одна з «національних меншин» отримувала більші права, ніж українці.
1995 рік
У Харкові керована С. Кушнарьовим місцева влада відкрила пам'ятник україножеру маршалові Г. Жукову, який у кінці війни підписав наказ про виселення з України всіх українців.
Почато видання паспортів, написаних українською та російською мовами.
1998-2001 роки
У зв'язку з інформаційною революцією 90-х років російщення України відбувається ще інтенсивнішими методами, ніж за часів Валуєвщини.
Інформаційний простір України майже повністю зрусифікований.
Неукраїнська, а часом антиукраїнська політика урядів України призвела до того, що державну мову з української преси витіснила мова сусідньої країни, і співвідношення між україномовною та російськомовною пресою складає 1:10.
Зате Україна посідає перше місце у світі за рівнем оподаткування власної книги — 28%.
Унікальне за своїм цинізмом явище світового масштабу — нищення української мови!
У Франції за допомогою комп'ютеризації було встановлено, що українська мова є однією з найстаріших слов'янських мов і однією з найкращих світових.
Довідавшись про таку вагомість української мови для розвитку світової культури, Японія запровадила її вивчення в Токійському університеті.
Дивно але чомусь ніхто з московитів не розуміє що за більш ніж 400 років незважаючи на те що вони системно та методично нищили українську мову, культуру, ідентичність в них нічого не вийшло.
Винищити генетичний код українця неможливо, але це не привод для того щоб продовжувати нехтувати своєю мовою та культурою…
Ніна Вірченко доктор фізико-математичних наук, професор НТУУ “КПІ”, академік АН ВШ України, засл. працівник освіти України
