Павуки, очерет і лелеки. Що їли українські селяни у 1932-1933 роках

24.11.2010 _ Олеся Стасюк, сайт khpg.org

Висівки, жом, дерть, макуха, шпориш - сучасний український споживач інтернету і не знає, що ці слова означають. А у 1933-ому вони означали надію на виживання. Разом із ховрахами, горобенятами, слимаками, маторжениками та іншою "їжею".

Починаючи з серпня 1932 р. кремлівською владою було оголошено перший план хлібозаготівлі, з яким переважна частина українського селянства впоралася.

Незабаром після цього, в жовтні, був продиктований додатковий план здачі, який становив 50% основної норми.

Селяни почали приховувати свої запаси, а представники партійних організацій та сільські активісти – ходити по дворах з металевими щупами, вишукуючи закопане зерно, заглядаючи в льохи, димарі, колодязі, печі, перекопуючи садки і городи, забираючи при цьому всі запаси продуктів (квашену капусту, огірки, квасолю, буряки).

В січні 1933 р. оголосили про третій план хлібоздачі – "лишків", який тривав до весни.

Майже повне вилучення органами влади продуктів харчування змусило українського селянина вишукувати  різноманітні замінники їжі, затрачаючи при цьому чимало зусиль, щоб приготувати щось подібне до страви, хоча стравою це неїстівне вариво було важко назвати.

Коли зазеленіла трава, почали викопувати коріння, їсти листя та бруньки.

Вживали в їжу кульбабу, реп’яхи, проліски, іван-чай, амарант, кропиву, липу, акацію, щавель, шпориш, льон, молочай, калачики.

Ці та інші рослини, які тоді складали основний "раціон" селянських родин, мали обмаль білків, і, споживаючи їх, люди діставали водянку, пухли й масово вмирали.

Селяни розкопували нірки ховрахів, щоб знайти хоч жменьку зерна, прихованого цими запасливими тваринками.

Товкли його в ступах, добавляли жменьку макухи (з конопляного сім’я), буряки, картопляні лушпайки і з цієї суміші щось пекли.

Ті, хто зумів приховати хоч трохи зерна, мололи його на залізних млинках з букси від колеса і варили затируху (вариво з невеликої кількості борошна, розтертого з колосків).

Загалом люди їли все, що можна було жувати.

Варили і їли сирими квіти акації, зелену лободу змішували з товченими качанами, облущеними від кукурудзи. Хто міг - а це було за щастя - добавляли жменьку висівок. Від такої їжі розпухали ноги, тріскалася шкіра.

Облущені качани кукурудзи, лушпиння з проса селяни сушили, товкли, перетирали з бур’янами і варили супи, пекли млинці. Такі страви неможливо було розжувати, організм не міг їх перетравити, тому в людей  боліли животи. З макухи та кропиви або подорожника пекли млинці, так звані "маторженики".

Ніна Карпенко з села Мацьківці Лубенського району Полтавщини напекла для Бі-Бі-Сі маторжеників, які їли за часів голоду в Україні





 

Доходило до того, що селяни кришили солому на дрібненьку січку і разом із просяною та гречаною половою, корою з дерева товкли в ступі. Все це змішували з лушпинням від картоплі, від якого дуже труїлися, і з цієї суміші пекли "хліб", споживання якого  викликало найтяжчі шлункові захворювання.

Люди записувалися  в колгоспи, в СОЗи , в артілі  надіючись на порятунок, адже там часом видавали  "миску баланди" чи макухи:

А у СОЗі при дорозі роздають макуху.

Хочеш жити –  йди до СОЗу, бо впадеш без духу.

Колгоспники  крали кормові буряки, ховаючи їх у халяви чобіт. Дехто  готував з них узвар, інші терли на тертку, домішували "кользи" (ріпак) і пекли коржі – колзяники.

Зі свіжого жому та люцерни пекли млинці. Доярки на фермах крали молоко, щоб нагодувати вдома голодних дітей, чоловіки ж там могли взяти ячмінної дерті.

Колгоспники, пересіваючи полову, приносили додому по піввідра всякої всячини, переважно насіння бур’яну. Перемелювали цю суміш  на жорнах, додавали до тертих буряків і готували "плесканчики", які були колючі та гіркі на смак.

Жорна теж конфісковували, їх доводилося ховати, вони давали хоч якусь надію на життя, адже здобуті замінники їжі треба було змолоти, причому так щоб ніхто не взнав і не доніс.

Були випадки, коли сільські активісти забирали і розбивали жорна, ступи, горщики зі "стравою", аргументуючи це так: "Не виконали заготівлю, а самі щось мелете".

Про штучність голодомору засвідчують факти заливання водою жару у печах селян, сільськими активістами. Адже будь–що знайдене чи збережене з продуктів треба було приготувати на вогні, а сірники можна було придбати лише шляхом обміну на власні речі, або купити в місті, що не кожен міг зробити.

Перетерті жолуді з кукурудзою слугували замінниками борошна, з якого випікали "хліб".

Як замінники їжі використовувались: каштани; кора з осики і берези; бруньки; коріння очерету; глід і шипшина, що були найсмачнішими; збирали різні ягоди, навіть отруйні; перетирали на борошно насіння з трави; варили з цукрового буряка "мед", пили  воду, заварену гілками вишні.

Йшла в їжу і серцевина соняшникових штурпаків.

Найгірше доводилось новонародженим дітям, адже в матерів не було грудного молока. Зі свідчень відомо, що мати давала дитині ссати напій з маківки, і вона засинала на днів три.

З ранньої весни селяни почали перекопувати старі картоплища.

З перемерзлих картоплин пекли клецьки, гнилу картоплю розтирали в макітрі і пекли млинці, – змащуючи сковорідку мастилом для коліс. Також з такої картоплі і вівсяної муки, замішаної на воді, пекли "блювали", їх так називали через те, що були дуже смердючі.  

Споживалися в їжу також продукти тваринного походження. Вже наприкінці 1932 р. зарубіжний кореспондент виявив, що у селі, розташованому за 30 км на південь від Києва, мешканці поїли всіх котів і собак. "З голоду й собаку з’їси", каже тодішня приказка.

З настанням весни 1933 р. у людей порозпухали обличчя, ноги та животи.

В їжу пішли миші, щури, жаби, їжаки, вужі, жуки, мурашки, хробаки, тобто те, що входило до харчових заборон і обмежень і ніколи до цього не вживалися людьми.

Про жахливість голоду  свідчить також вживання в їжу павуків, які в українському суспільстві заборонено вбивати з обрядових міркувань.

У деяких місцевостях варили слимаків, юшку споживали, а хрящове м’ясо подрібнювали та перемішували з листям. Це запобігало набряканню тіла і сприяло виживанню.

Полювали, заливаючи нори водою, на байбаків, ховрахів та іншу дрібноту. В місцевостях  поблизу  річки рятувала ловля риби, хоча це було суворо заборонено і каралось позбавленням волі. До того ж рибу могли ловити лиш ті,  в кого були волоки.

Разом із рибою попадався щавель, з якого обчищали кашку, сушили, товкли і пекли з неї "ліпники". Використовували в їжу розтерту водяну ряску.

Зовсім дрібну рибу перетирали з сіллю і пекли у чавунках – це називалось товчениками.

Виловлювали пуголовків, жаб, ящірок, черепах, молюсків. Варили їх, трохи присолюючи, якщо була сіль.

Якщо солі не вистачало, люди шукали на полях місця, де колись була селітра, збирали її по крупицях, відварювали і тим солили.

Хто мешкав поблизу шкірзаводів, обмінювали свої речі на шматок гнилої просоленої шкіри, з якої в річці вимивали шматочки солі. Такі дії, щодо здобування солі вказують на сильну потребу та майже повну відсутність її у селянських родинах.

Порятунком для голодного був також ліс. Полювати доводилось уночі, бо й це було заборонено. Трохи  допомагали гриби, яких було багато після дощів, хоча голодні люди від переїдання часто вмирали: "Не  їв – зомлів, наївся – звалився".

Зі свідчень очевидців відомо, що багатьом селянам допомагали вижити корови, яких ховали  по ярах та лісах, а жінки тихцем бігали їх доїти.

Взимку кормів для худоби також не вистачало, але селяни будь–що намагалися прогодувати своїх рятівниць. До молока добавляли полову, мелене зерно та різні дрібну живність.

Масово почалося вживання кінського м’яса, яке ще з часів Київської Русі вважалося нечистим, не гідним для споживання і було відсутнім у харчовому раціоні українців.

Вживання конини почалося з 1931 р., коли ще не почався масовий голод. Люди вночі добували зі скотомогильників здохлу конину, з неї робили холодець і засолювали про запас.

Здохлих коней для дезінфекції поливали карболкою або навіть смолою, але це не зупиняло людей, які билися за такий кусок конини, вимочували її і споживали.

Здохлих колгоспних свиней також поливали гасом, щоб люди не розбирали на харчі, але й це не допомагало.

Страшний голод змусив українського селянина порушити найсуворішу харчову заборону в традиційному харчуванні – вживання тварин, які гинули від недоїдання та через різні інфекційні хвороби. Люди мусили харчуватися здохлими курми, собаками, а інколи навіть викопували людські останки.

Порушувалися й деякі інші раціональні та ірраціональні заборони.

Голодуючі ловили журавлів, лелек, чапель, яких в Україні споконвіків оберігали, ніколи не руйнували їхні гнізда. За народними віруваннями, споживання лелечого м’яса прирівнювалось до людожерства.  

Проте вкрай виснажені люди шукали і смажили воронячі та сорочачі яйця, ловили диких птахів, забирали з гнізд пташенят.

Наслідком жорстоких репресивних дій щодо селянства стало знищення культури споживання їжі, регулювання скоромних та пісних страв. Постів ніхто з українських селян не дотримувався, адже через повну відсутність харчів саме виживання  людини було поставлене під загрозу.

Людей, які пережили Голодомор, дотепер не покидає страх, чимало з них завжди мають про запас мішечок борошна чи сухарі.

Олеся СТАСЮК - кандидат історичних наук. Тема дисертації - "Деформація традиційної культури українців в кінці 20-х – на початку 30-х років ХХ століття"